Василь Андрійович Симоненко - Любіть Україну

До збірки увійшли найкращі поезії двох видатних українських митців — Василя Симоненка (1935—1963) та Володимира Сосюри (1898—1965), основним мотивом творчості яких є любов до України та її народу. Яскрава та щира поезія українських ліриків чарує задушевністю, теплотою та правдивістю почуттів.

Василь Андрійович Симоненко, Володимир Миколайович Сосюра

Любіть Україну

Василь Андрійович Симоненко (1935—1963) 

«Я закоханий палко, без міри...»

Я закоханий палко, без міри

У небачену вроду твою.

Все, що в серці натхненне і щире,

Я тобі віддаю.

Ти дала мені радісну вдачу,

Кров гарячу пустила до жил.

Я без тебе нічого не значу,

Ніби птиця без крил.

Кожну хвилю у кожну днину

Гріє душу твоє ім’я,

Ненаглядна, горда, єдина,

Україно моя.

«Можливо, знову загримлять гармати,..»

Можливо, знову загримлять гармати,

І танк зімне пшеницю на лану,

І буде плакать і журитись мати,

Коли сини ітимуть на війну.

І хтось востаннє поцілує милу,

І хтось сльозу непрохану змахне,

А може, дехто втратить віру й силу,

Своє життя рятуючи одне.

Але не я... Я квиснути не стану,

Хоч як не буде боляче мені, —

За нашу землю, дорогу й кохану,

Я рад прийнять на себе всі вогні.

За тих дітей, що бігають до школи,

За матерів, змарнілих у труді,

За рідні наші верби довгополі,

За наші дні прекрасні й молоді.

І тут ні сліз, ні відчаю не треба,

І тут не треба страху і ниття —

Живе лиш той, хто не живе для себе,

Хто для других виборює життя.

Спасибі

Я вклонюся землі і скажу їй:

— Спасибі,

що мені ти прослалася, тепла, до ніг,

що не кінчилась ти на дідівській садибі,

але ринула вдаль тисячами доріг.

Легко ніжність мою голубину збагнути,

ти сама, як святиню, її бережеш:

я сьогодні до тебе уже не прикутий

ланцюгами холодних безжалісних меж!

Це вони мені руки в’язали і ноги,

це вони мою мрію тримали в ярмі.

Ніби грати, вони обступали дорогу —

коридор у вселюдській жорстокій тюрмі.

Я, пригнічений ними, не бачив неба,

я, задавлений ними, конав у імлі,

клаптик щедрості брав я у тебе —

у безмірно багатої мами-землі.

А вони ж і тобі перекраяли груди,

не давали прорватись твоїй доброті.

Це було, моя земле, цього вже не буде

у моєму й твоєму довічнім житті.

У кісниках барвистих із райдуг веселих,

з білим бантиком чистих, замріяних хмар —

ти стоїш, мов дівча, і підносиш нам келих,

щедро ллєш в наші душі зелений нектар.

Ти напружила м’язи — і тріснули межі,

і сповзли з твого тіла рови-ланцюги,

щоб ішов я щасливий в твоїм безбережжі,

зачерпнувши із надр твоїх сили й снаги,

щоб думки мої пахли у білому хлібі,

щоб любов моя квітла пилком на житах.

Я кажу тобі, земле:

— Синівне спасибі!

Будь безсмертна в своїх трудівничих літах!

Мій родовід

Вельможі пихаті і горді

Плетуть родоводів в’язь:

В одного — прапрадід став лордом,

В іншого — прадід князь.

Баньки уп’явши в минуле,

Гордо ця знать рече:

— Про нас хрестоносці чули...

— В нас Рюрика кров тече...

— Мій предок вогнем і залізом

Титул собі добув...

— А мій тисяч сорок зарізав,

За це і в пошані був...

Нічого собі родоводи!

Та киньте свій ґвалт і крик:

Я із древнішого роду,

Бо я — полтавський мужик.

Ви скорчите кисло пику,

Коли повідомлю вас,

Що предок мій споконвіку

Хліб сіяв і свині пас.

Щоб жерли ви булки й сало,

Віками пер соху-плуг.

Хіба ж для історії мало

Оцих видатних заслуг?!

Я вами гордую, панове,

Бо я — знатніший од вас.

Звиняйте за грубе слово —

Я з вами свиней не пас!

Квіти

Слів на описи не трачу, словом не передаси

Їх земної, безсловесної, дивовижної краси.

Люди дивляться, п’яніють, в них кохаються віки,

Нареченим їх дарують, заплітають у вінки.

Ними кожен свою радість,

власне щастя назива,

Квіти часто нам говорять

втричі більше, ніж слова.

Скільки ми їм довіряли мрій, недоспаних ночей!

Але є ще кращі квіти, невидимі для очей.

Не цвітуть вони на клумбах і на тихих озерцях,

А цвітуть вони у грудях,

у людських цвітуть серцях.

В щирім серці, в чесних грудях —

вірю, знаю! — квіти є!

Щастя їх коріння поїть, радість барв їм додає.

В них красується, ясніє мрій дитинна чистота,

Золотими пелюстками в них кохання розцвіта.

Щоб вони не помарніли в душах чистих і ясних,

Завжди ніжністю й любов’ю поливайте, люди, їх.

«Вже день здається сивим і безсилим,..»

Вже день здається сивим і безсилим,

І домліває в зарослях ріка...

Луги, луги, пропахлі сіном прілим,

Чи ви мене впізнали, земляка?

Я тут колись бродив між лепехою

І спочивать сідав на купині —

Тоді ви разом бавились зі мною,

Свою журбу повідали мені.

Чому ж тепер така сумна напруга,

Завмерла мова в тиші верховіть?

Та ви не бійтесь — я вернувся другом,

Я розумію все — шуміть, шуміть...

Грудочка землі

Ще в дитинстві я ходив у трави,

В