Сергій Вікторович Жадан - Тамплієри

Що таке, за великим рахунком, Середньовіччя? Це світ, який обмежується тим, що ти бачив на власні очі. Або тим, у що ти віриш. Тобто в чому тебе змогли переконати. Це війни фанатиків та єретиків, спалення за віру й полювання на відьом, це чума як покарання й любов як зцілення. Середньовіччя — це спроба лишитися собою попри все мракобісся, яким наповнене повітря довкола тебе, прагнення називати речі своїми іменами, навіть коли тебе позбавляють права голосу. Одне слово, все те, що можна щоранку побачити у випуску теленовин.
Святослав Померанцев,
Президент Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz

Сергій Жадан

ТАМПЛІЄРИ

Нові вірші, 2015—2016

І ось вони повертаються з війни, на яку багатьох їх покликали, і помічають, що війна насправді тривала лише для них. І що відповідати за неї тепер доведеться лише їм. І прірва між їхньою відповідальністю та їхньою війною заповнена запеклістю й злістю, але також і вірою та наполегливістю. І подолати цю прірву може лише той, хто пам’ятає, з чого все почалося. А головне — знає, чим усе має закінчитися. «Тамплієри» — 39 віршів про війну, яку ніхто не оголошував, про біль, із яким ніхто не може впоратися, про любов, від якої ніхто не може відмовитися, та надію, на якій усе тримається.

Сергій Жадан

Пропозиція проілюструвати нову книгу Сергія Жадана полестила мені й зацікавила. У певному сенсі ми всі живемо в епоху Жадана. Сергій сьогодні — чи не найважливіша постать нової української літератури. Крім того, я сприймаю його як голос розуму і взірець чесної позиції письменника у наш розшарпаний час у нашій вже вкотре в муках самонароджуваній країні.

Я вирішив не ілюструвати буквально конкретні тексти, а створити таку собі сюїту за мотивами власних робіт різних років, образи яких — за моїми відчуттями — перегукуються з поезією Сергія. Наскільки це вдалося — судити вам.

Олександр Ройтбурд

Їй п’ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі

+ + +

Їй п’ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі.

Кисень за шахтами солодкий від сонця та ягід.

Потяги завмирають на мить і рушають далі.

Військові їдуть на Схід, військові їдуть на Захід.

Ніхто не зупиняється в її місті.

Ніхто не хоче забрати її з собою.

Вона думає, стоячи зранку на своєму місці,

що навіть ця територія, виявляється, може бути бажаною і дорогою.

Що її, виявляється, не хочеться лишати надовго,

що за неї, виявляється, хочеться чіплятись зубами,

що для любові, виявляється, достатньо цього вокзалу старого

і літньої порожньої панорами.

Ніхто не пояснює їй, у чому причина.

Ніхто не приносить квіти на могилу її старшому брату.

Крізь сон чути, як у темряві формується батьківщина,

ніби хребет у підлітка з інтернату.

Формуються світло й темрява, складаючись разом.

Літнє сонце перетікає в зими.

Все, що діється нині з ними всіма, називається часом.

Головне розуміти, що все це діється саме з ними.

Формується її пам’ять, формується втіха.

В цьому місті народилися всі, кого вона знає.

Засинаючи, вона згадує кожного, хто звідси поїхав.

Коли згадувати більше немає кого, вона засинає.

Як ми будували свої доми?

+ + +

Як ми будували свої доми?

Коли стоїш під небесами зими,

і небеса розвертаються й відпливають геть,

розумієш, що жити потрібно там, де тебе не лякає смерть.

Будуй стіни з водоростей і трави,

рий вовчі ями й рови.

Звикай жити разом з усіма день при дні.

Батьківщина — це там, де тебе розуміють, коли ти говориш вві сні.

Клади камінь при камені, будуй свій дім:

на глині, на чорноземі твердім,

вибирай у землі з кишень вугілля й сіль.

Кожен повинен мати дах для поминок і весіль.

Потрібно мати місце, якого буде шкода.

Вода чогось варта, якщо це питна вода.

Коли справді шукаєш винних, то це не ми.

Все життя ми будували свої доми.

Брила до брили, до цвяха цвях, стіна до стіни.

Якщо можеш мене спинити — ну то спини.

Але якщо хочеш, щоби мене тут не було,

доведеться, крім мене, забрати й моє житло.

Поближче до сонця, подалі від пустоти.

Дерева будуть рости, діти будуть рости.

На тютюновому листі виступає роса.

Ми будували так, ніби вивершували небеса.

Мов упорядковували висоту.

Ніби словами наповнювали мову пусту.

Ніби повертали речам імена.

До брили брила, до цвяха цвях, до стіни стіна.

Голос сильним дається для співу, слабким для молитов.

Мова зникає, коли нею не говорять про любов.

Ночі не мають сенсу без темноти.

Світи наді мною, чорне сонце, світи.

Міста будували з сонця і глини

+ + +

Міста будували з сонця і глини,

замішували їх на вірі й надії.

Але приходить літо в холодні долини,

і на камінні гріються змії.

Змії заповзають в наші будинки,

змії сплять на ламких простирадлах,

обживають кишені й армійські ботинки,

лежать по коморах і сухих підвалах.

Від червня горить, не згасаючи, спека,

і змії вичікують під подушками,

ховаються в кухнях та бібліотеках,

звиваються за віршами та словниками.

І ми стоїмо під пекучим небом,

і не можемо зайти на власні подвір’я.

Наші міста загусають медом.

В наших вітальнях літає пір’я.

і прогріваються могильні плити,

і всі завмирають, ніби в давньому танці.

Але один хтось знає, що треба робити,

і якось зранку береться до праці.

Тримайся нас, наша любове,

лють цього літа — дзвінка і висока.

Доброго полювання тобі, змієлове,

твердої руки й гострого ока.

Кожен із нас тебе знає й кличе,

і доки діти бояться заснути,

доброї роботи тобі, чоловіче,

хай менше довкола буде отрути.

Знайди бодай якесь виправдáння

цьому місту із тисячею криївок.

Хай повертаються після вигнання

вагітні жінки до своїх домівок.

Вулиці тонуть у сонячній млості,

літню зелень не перебороти.

Життя дається для любові і злості.

Кожному вистачить роботи.

В місті з'явилися невідомі святі

+ + +

В місті з'явилися невідомі святі,

молились камінню й спали на килимах.

Який зв’язок із господом при такому покритті?

Малюй хрести на потрібних тобі домах.

За ними прийшли військові й запалили міста,

почали різати безбожників та