Сергій Вікторович Жадан - Тамплієри

з рук свою зброю,

чистить її, як церковний посуд.

Вірить, що вона йому стане в пригоді,

протягне крізь вирви та чорториї,

десь у душі, на самому споді

розбудить удачу, яка прикриє.

Хай уві сні розмовляють діти,

і вгорі над ними висять планети,

цієї ночі так хочеться жити,

що від цього можна просто померти.

Він бачить життя в кожнім предметі,

в останній із найтемніших будівель,

і робить усе, щоб уникнути смерті,

робить усе, щоб відвести загибель.

Чисти, чисти, готуйся до всього,

що чекає на тебе сьогодні.

Смерть, як щеня, не відходить від нього.

Дивні діла,

дивні, господні.

Сніг заносить залізничні перегони

+ + +

Сніг заносить залізничні перегони,

місяць світить всім замерзлим подорожнім,

йдуть на Київ добровольчі батальйони,

йдуть під небом — опівнічним і порожнім.

Кожен має свою власну нагороду,

кожен має недовіру і сміливість,

будуть різати таку саму голоту,

щоби відновити справедливість.

Маршуватимуть колони поріділі,

під мостами виставлятимуть сторожу,

до церков уранці кожної неділі

сходитимуться на службу божу.

Буде їм ім'я Христове, наче видих,

будуть слухати про муки і тортури,

будуть зігнутих від страху посполитих

волочити до комендатури.

При багатті, наче безпритульні,

будуть згадувати спалені домівки,

будуть кулеметами патрульні

вибивати іскри із бруківки.

Буде рватися вночі сигнальний постріл,

й можна буде по не надто втішних вістях

вирватися на оперативний простір

й загубитися на передмістях.

Буде поле зимувати перестигле

під усю цю маячню і колотнечу.

Нам з тобою неабияк пощастило —

завойовувати порожнечу,

йти на світло з цього простору нічного,

зимувати у старій світобудові.

Нам з тобою не лишилося нічого.

Крім любові, звісно.

Крім любові.

«Ти так давно не голився»

+ + +

«Ти так давно не голився, — говориш ти, — давай тебе поголю.

Бритва не знає злості.

Бритва не знає жалю.

Бритва не знає подяки,

бритва не знає кривд.

Я знаю твоє лице, як сліпі знають свій шрифт.

Бритва зрізає пам’ять, мов очерет.

Бритва тягне на дно, бритва кличе вперед,

крізь посуху зморщок,

крізь піщані дюни лиця,

тягне крізь вилиці — гострі, як у мерця.

Я знаю твоє дихання і тепло,

я знаю те місце в тобі,

де любов перетворюється на зло,

я знаю твою шкіру — суху, наче ґрунти,

я знаю все те, чому навчив мене ти.

Бритва ніколи не запитає чому.

Бритва пускає кров, ніби до міста чуму.

Бритва править шрами, як маршрут кораблю.

Ти так давно не голився — давай тебе поголю».

І ведеш холодну сталь уздовж судин,

уздовж потоків крові, уздовж нічних годин,

ведеш, ведеш уздовж подихів і зітхань,

ведеш без подиву,

ведеш без нарікань,

поміж люті й ніжності, поміж втіхи й біди,

поміж небес і пісків, поміж суші й води,

поміж голосу і мовчання, ведеш углиб.

Головне не схиб, чуєш, головне — не схиб.

Ніхто не знає, як працює любов,

з яких рухів вона народжується, з яких розмов,

з якої виймається радості, з якої вини.

Але вона працює, спробуй її зупини.

Тонко-тонко проходячи поміж вен,

ледь торкаючись лезом імен,

виснучи в порожнечі,

не маючи опертя,

за крок від смерті,

за крок від життя.

Повітря з ночі стигне холодом і вже

+ + +

Повітря з ночі стигне холодом і вже

на ранок осінь відчувається, мов берег.

Ніхто не втримає, ніхто не вбереже.

Ліси стоятимуть, як літери в паперах,

і рівень тиску в ріках та озерах

пов’язаний з погодою лише.

Так правлять річище, так рушать глибину,

з вагою трав, з упертістю насіння.

Я знаю, що ти спиш, і в стеблах твого сну —

я знаю — є метал, що студить сновидіння.

Вологі яблука в передчутті падіння

вбирають осінь — зимну і питну.

Ти знаєш цей метал, він глибше з кожним днем,

він розкривається над полотном озерним.

Рудою букв і золотом фонем

під серцем холодно стоїть залізний серпень,

торкається тебе своїм гірким осердям,

освітлює тебе своїм нічним вогнем.

І сонце — мед, домішаний у скло,

і глина — ліплена з вологи та отрути,

приймаючи тягар всього, що вже було,

і невагомість усього, що має бути,

проводячи тебе від жару до остуди,

тобі слугують за густе осіннє тло.

Такими ранками й займаються світи,

стискають серця теплу стиглу грудку,

аби ти бачила, аби відчула ти

це дихання утрати і набутку,

серпневий сплав упевненості й смутку,

серцевий згусток пустки і мети.

Аби тебе вело, аби ловило скрізь

це світло осені потойбіч перевалу,

ці стебла і гілки, які переплелись.

Вимотуй, добирай у сплетеність тривалу

нитки любові і нитки металу,

вечірню щедрість і ранкову злість.

Хай тиша осені — невидима, туга,

з якої родяться кристали павутини,

торкається тебе, аби твоя снага

прокачувала кров крізь вени і судини,

ламаючи цей світ на золоті частини.

Лишається любов.

З’являється вага.

Коли вона остигає, ніби вогонь

+ + +

Коли вона остигає, ніби вогонь,

коли вона уповільнюється, мов ріка,

тиша торкається її скронь

і кожної літери на кінчику її язика.

І коли не стає слів,

і мова обриває нитку свою,

голос її стає подібним до полів,

з яких зняли золото врожаю.

Теплий натомлений ґрунт

ще відчуває в собі тяглість рослин,

і коріння має солодкавість отрут,

і має минущість хвилин.

І десь там — між холодом і теплом,

між тяглістю каменю й рухом води —

завмирає і лишається тлом

усе, що потрапляє сюди.

Все переходить на темноту,

все спресовується в пил,

переплавляючись на тишу, на німоту,