Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

class=book> «Не смертні ми. Кому потрібна смерть…»
Не смертні ми. Кому потрібна смерть, Яка й невмерлим висисає душу? Люблю тебе — і лиш любов'ю змушу Вціліти, як шалена круговерть, Мов океан, підхопить, понесе Наш утлий човник в безвісті творіння… Не смертні ми. Тож пустимо коріння. І прийдуть сни. І матимемо все. «Брестиму за вітром в його володіння казкові…»
Брестиму за вітром в його володіння казкові. Пробач мені вічність: іду у вигнання, як є. Лежать мандрагори у теплому ґрунті любові, В якому — не золото, тільки чекання моє. «Землисті звуки чорні і гіркі…»
Землисті звуки чорні і гіркі, Бо тілом я чи з дерева, чи з глини. А ти повинен, ніби я, повинен До ранку побороти трем руки, Щоб встиг заснути, як умерти встиг, Щоб я була при цьому — похолола… Стояли тіні, знявши заборола, І місяць в небі карою застиг. Скрипіла порожнеча на зубах: Ридала я на німо і на босо. А потім Бог мої воздвигнув коси — Між мною й небом струнами натяг. «З мого дому виходимо двоє — не смерть і не я…»
З мого дому виходимо двоє — не смерть і не я, Зачиняючи двері, я стукаю довго і глухо. Може, ти, що не був ані блазнем, ані відчайдухом, Маєш простір і час, хоч не знаєш напевно, чия Та, зі мною, не смерть, і яка вона в миті, коли Все несправжнім стає, все здається — і межі втрачає. Обіцяє, що вибачить все, та не все вибачає, Як оперене тим, що не сталося, древко стріли. «Ти не прийшов, і камінь не проріс…»
Ти не приишов, і камінь не проріс, І тиша стала тишею навіки… Лиш жовте листя опадало в ріки, Немов душа, оголена, як ліс. Бо хтось із нас — мов дерево старе, Що дихає холодними вітрами. Лишися, Боже, в присмерку із нами, Якщо сьогодні осінь не помре. «Ти все ще здатний чути острови…»
Ти все ще здатний чути острови. Ти все ще знаєш географій межі. Та на кристалах зжухлої трави Вже проступають прожилки пожежі. Лише найменші в закапелках трав Наскрізним володіють володінням. А решта світу вмерзне в льодостав — В його тривання перед змерехтінням. «Люблю тебе. Це віра. Це спосіб жити…»
Люблю тебе. Це віра. Це спосіб жити, Спосіб сукати нитку з твердої вовни. (В Ноя, в його ковчегах, — бездонні квіти, Ними високе небо у горах повне). Рівно і просто: притча доточить притчу. (Праперевізник сушить веселі весла). Човник снує по кроснах. Я тчу — і витчу Радість, якою знову стаю воскресла. «Я ні про що не згадую. Я є…»
Я ні про що