Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

не згадую. Я є. Знамення протоімені — криниці — Гулкі, простоволосі, темнолиці — З джерел і надр отримують своє. Знання і сни — як дотики. В ковтку Води — тінистість іншого напою. Тож не спиняй, не спи мене рукою — Я все одно впадатиму в ріку. «О пане муки, що мене карає…»
О пане муки, що мене карає. Люблю тебе… Усе в мені належить Лише тобі. Тобі заповідаю І світ, і віршів кольоровий нежить, І навіть чорне потойбіччя раю… Не відштовхни, не кинь напризволяще Мій глоду цвіт, мій подив, наче гілля… Так тяжко вірші пишуться, бо я ще Не на порозі. Я ще тільки біля. «Торкають зір полотна забуття…»
Торкають зір полотна забуття, І обрії мережаться ранково. Люблю тебе усе своє життя. Люблю тебе. І ти для мене — Слово. Це — також перетворення. Спали Рукописи, повставши проти долі. Стоять у небі тесані столи — І в хмарах розчиняються поволі. «Так легко йти самому попри дощ…»
Так легко йти самому попри дощ, Так легко йти, уміючи блукати. Лаштунки вулиць, паліндроми площ, Притулки скверів і садів каскади, Кишені — як колодязі без дна: Пірнув рукою — і забув, навіщо. Одягнуті в лахміття імена — Мов кораблів невисмолені днища. Чи голос відпокутуєш — чи дім, Якому вічно капотить із ринви? Ти — капітаном присмерку, а в нім — Пекельно виром висмолені линви. Вітрам — вітрини, шлюзи — жебракам. А вітражі — апостолам, і, може, Колись проступить з присмерку і нам Ласкаве й тихе милосердя Боже. «Життя, як мито, сплачено до решти…»
Життя, як мито, сплачено до решти: Не третій з трьох, а з тисячі один Дійдеш до Вавилона білих стін — І, виснажнений спрагою, впадеш ти, Бо все запам'ятав і все знайшов. Лишилось тільки втратити й забути. …І чорна безвість виллється на груди, Й зашелестять піски, як чорний шовк… «Над коренем води — несущого томи…»
Над коренем води — несущого томи. Провіщення знання — як лава вулканічна. Є леви, що лежать у сутінку пітьми: Їх сліпота — свята, бо їх могила — вічна. Коротку путь пройдеш із потом на чолі. Збирання збагатить; змалівши в снах і війнах, Ти осягнеш, що й ти — не проклятий землі, Лиш вбогий, а тому упійманий подвійно. «Благодатний серпню, благо дай!..»
Благодатний серпню, благо дай! Улягання сонця у проміння, Догорання обрію у рай, Загусання яблук, мов каміння. Упокориш тишу — і підеш, Ледве-ледве, босий і байдужий, Яко ангел вигнаний, бо теж Камінь носиш в пам'яті. І дуже Сам на сам лишаєшся із ним. Ера вод. І ти в ній — майже Ноєм. Рай — за рай, а райський дим — за