Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

дим. Гріх — за гріх, бо й вас у світі — двоє… «Світанок обпікає, усенощна…»
Світанок обпікає, усенощна Скінчилася — для кожного потроху. Ми знову херувими, знову можна Вриватися в сади чортополоху. Щоб кожна відьма мала одкровення. Щоб кожну сьому спалено на площі. Душа немилосердна — як знамення Останнього притулку по всенощній. «Є чорна прірва — леза крутизна…»
Є чорна прірва — леза крутизна. Ти перевізник, тим і йдеш по лезу. Прийми мене, як Каїн, що спізнав І дикий біль, і запекельний безум. І розкажи, куди мені іти, Щоб борг мій став тобі неопалимим? Ми слуги порожнечі — я і ти, Ми втомленого світу херувими. «Тут відлунює страх, тут зимівлі тривають вічність…»
Тут відлунює страх, тут зимівлі тривають вічність. Затамоване сонце шукає у небі пари. Як найвища чеснота — сяйва важка обтічність. Перспектива води фільтрує навислі хмари. Наче надлишок світла, що аж пропіка зіниці, — Антарктична реальність, завжди достеменно біла… Узбережжя, і крига, і впіймані нею птиці Припадають до ока — вмерзлого в холод тіла. «Чи зміг би мене врятувати від доброї вісті…»
Чи зміг би мене врятувати від доброї вісті, Яку, як лишайник, носила б на грудях своїх? В горі, мов у світі, в її серединному місті, В найглибшу криницю навпомацки випаде сніг. І ти з-перед часу ступатимеш — мною і ними — Не маючи сили (чи мудрості?) колами йти. І станеш присутнім — і сутнім, і снами своїми Позбавиш надії велике тепло самоти. «Не той, хто Бог, а той, хто пересмішник…»
Не той, хто Бог, а той, хто пересмішник Не той, хто блазень, — той, хто херувим. Не будь святим, не вмівши бути грішним, Бо тільки дим вітчизни — ніби дим. Пробачити, молитися і знати Сліди пророків, вмочені у сіль. Чотири стежки на чотири хати, Вінки чотири з чотирьох весіль… Минає Бог, то як йому молитись? Минає світ, бо як йому текти? І тільки ти ідеш, аби спинитись, Бо тільки ти єдвабний, тільки ти… «Одягну сукню чорну, мов до страти…»
Одягну сукню чорну, мов до страти, Піду любити похапцем і всіх. А серце тихне, серце каже спати. Віддавши тілу на поталу сміх, Немов повія. Хто ж мене зуміє, Мов Магдалину, шляхом провести? Сміюся, і не хочу, а радію, І ти моїй душі її прости. Бо то не радість. То оскома болю. Пекуча маска тисячі оском. Клену тобою, і клянусь тобою, Поволі захлинаючись піском. Бо ти мені один, тобі молитва. Хоч ти чомусь відштовхуєш мене. Піду любити. Наостанку — бритва Мені солоні коси обітне. «Розкажеш мені наш чорнильний пісок…»
Розкажеш