Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

мені наш чорнильний пісок, наш освенцім Нічийної мудрості брості хмільного тепла. Я буду лежати, зіщулившись, майже на денці, Відбита, як місячний промінь від битого скла. Ти ж будеш відлуння відлуння відлуння, а значить, Тривання далекого крику чи зойку в імлі. Розкажеш мені про освенцім — і станеш ледачим, Як кожен месія, який опинився в землі. «Месія шукав посланців. Місце зустрічі втрачено…»
Месія шукав посланців. Місце зустрічі втрачено. А скло, як і перше, — то пестить, то ріже пальці. Ми стрілися втрьох. І Месія сказав: «Побачимо, Котрий із нас ким — хто месією, хто зухвальцем». І навіть диявол стояв, як душа, притишено. Його лабіринт починався лише надвечір. Він був присягнув, та Месія сказав: «Залиш мене, А я тобі лишу уламки твоєї втечі». А я — як сурмач. Я не вміла сказати: «Вірую», Я навіть не знала, що мука — не мати болю. Месія мене доторкнувся своєю вірою, Месія сказав: «Заридай — і ходи зі мною». «Ти забудеш слова. Але ти не забудеш молитви…»
Ти забудеш слова. Але ти не забудеш молитви — Так із руна на ложі у ніч обсипається тлін. Три тривання нарозтіж — дороги, любові, битви, Що рубає стебло сухожилля на час і на скін. Ти, одначе, збагнеш неминучість відторгнення з віри: Заважка домовина; по віку розсипана сіль… Три одвічні спокуси — любові, печалі й міри: Осягни мою тишу і вічність мою пересиль. «Любити тебе — неначе іти по цвяхах…»
Любити тебе — неначе іти по цвяхах. Вода ще лежить, ще чекає свого месію. Седмиця потопу. Як серце, тріпоче птаха. Я маками нивку — вітчизну свою засію. Щоранку зійду — і тихо зайду надвечір. Палитиму хмиз, котитиму воза з неба. А потім росою присяду тобі на плечі, І ти мені скажеш: «Чого тобі, жінко, треба?» І трійко волів загорнуть своїми крильми Усе, що я мала — крім тебе — у цьому світі. Лиши мене так, тільки сонце з-під серця вийми. Як встояна кров, проступають крізь землю квіти. «Це всього лише світ. Полічити б його по двоє…»
Це всього лише світ. Полічити б його по двоє: Реконкіста обіймів, загарбницька сутінь… Рани Мироносиць-троянд… Я нікуди не йду з тобою. Я до тебе повернусь, та спершу в тобі розтану… Ти забудеш мене. Я маленька, як вдень, пір'їна Із крила серафима, ти мав би про це знати… Я подібна до смерті. Це значить, я знов повинна Забувати, як смерть. І троянди, як смерть, стинати… «Традиція усмішок. Етика блудних сердець…»
Традиція усмішок. Етика блудних сердець… Цей день — Магдалині… Бо що вона має віднині? Осінні скарби? Чи сліди на обпаленій глині? Чи спогад у серці, немов на шляху камінець? Чи захист від вітру? Чи віру — тяжку і страшну? Чи чорну полегкість із надр божевілля і раю? Цей день — Магдалині… Їй душу посаджено скраю: Творець паліндромів відкриє її глибину. А тінь, як блудниця. А жінка — свята і крихка. А вилиці — срібні від сліз і від кіс, що втирали Не ноги, а біль; все збагнула, бо все пам'ятала Не вічна душа, а холодна від втоми рука… Кого ти любила? Та ж Бог був