Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

убогий, як бог. Хіба що не ти пригасала, а хтось із надсадних. Ти майже свята, ти із вічних пригадувань, ладних За двох помолитись — і вмерти також за обох… «Нам важко так не вірити, а знати…»
Нам важко так не вірити, а знати, Що є озера, із яких ми люди, Що ріки є, де мусимо втрачати, Що є душа, а іншої не буде. Йдуть човники від Бога і до раю З рибалками і снастю, повні риби. Назви мені усе, чого не маю, І розкажи, чого ми не змогли би. На цій землі, яка горить і тане, Пропалена зорею у зеніті. Ми — в човниках приречені прочани, Упіймані у власні Божі сіті. «Жалобна пісня ангелів. Слова…»
Жалобна пісня ангелів. Слова Тривають вічно, холодно і тяжко. Планету-крихту вергає мурашка, Якій на серці сонце спочива. Гарячий обрій. Хто його зірки? Хламида часу ветха і дурманна. Мурашці відчиняється нірвана, Неначе брама в простір навпаки. «Піт ритуалів. Простір як розсадник…»
Піт ритуалів. Простір як розсадник Добра і зла — та світла і пітьми. Ти капельмейстер примхи, розпорядник Початків літа, залишків зими. Прости мені, що сина не народжу, Бо вже мені печалі не стає. Я маю душу, ніби сутінь Божу, Яка — неісходиме і моє. «Не маєш мови. Ніч тебе знесилить…»
Не маєш мови. Ніч тебе знесилить, Знеславивши слідами на піску. Лаковані сувої снів і милиць Відлунюють зозулиним ку-ку. Від погляду до смерті — ангел тільки, Якому не сповідано душі. І кровоточать ясна від горілки В прозорі ненаписані вірші. «Запротореність ангела в світ — і минання зерна…»
Запротореність ангела в світ — і минання зерна. Гострий смак у причасного хліба й причасної крові. Алегорія віри — у вимірах хвої. Війна За ковчег новосвітній з трухою хреста без любові. Зоовидива й зорі. І небом проходять полки. Всі народи позначені знаками днів і вибоїн. Храм паломників босих — у пальмовім вітті. Гілки — Знак печаті печалі, де ворог — поет, а не воїн. Злісно зведено цноту: бар'єр, що набух в барельєф. Проростання вологе — назовсім, і щоб не вертати. Темна смуга дороги: обіцяно тисячу льє. Йдуть полями ваганти. Міжчасся ковтає Карпати. «Я з ковчегу, де Ной заблукав…»
Я з ковчегу, де Ной заблукав був у нетрищах сховищ: Надто слизько ішлося — і надто боявся води. Зуб за зуб. Гріх за гріх. А невпійманих крильми не зловиш. Світ за світ. День за днем запрокляті лишають сліди. Я з ковчегу, де Ной. Лабіринти притулків порожніх. Хтось один уцілів, забажавши прикритись плащем. Я кохаю тебе. Я великої віри безбожник. Цей потоп — по мені. Як молебен, я йду за дощем. «Всього лиш квіти, і всього лиш з тих…»