Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

Всього лиш квіти, і всього лиш з тих, Які не вміють відцвітати вільно… Я дика пустка, і мені не вільно Дізнатися про те, що ти не встиг Мене впізнати і мене знайти. Із жовтих руж злітатиме позлітка. Візьму тебе за істинного свідка, Бо тільки ти існуєш, тільки ти. «Чорний вік одноденки: прийняти, пройти…»
Чорний вік одноденки: прийняти, пройти, пережити. Голе горло могили життя оспівати не зможе. Я приходжу до тебе — ще дівчинка: коси і квіти. Порятуй мене, світе! Не дай мені спокою, Боже! «Чи той Коран — так само як кора?..»
Чи той Коран — так само як кора? Чи та кора — так само наче рана? Іду до тебе наче хтось з пра-пра… Душа тонка. Земля — обітована. Увечері затягнуться піском Сліди спасенних з ликами солдатів. Дотліє вітер. Полум'я стрибком Наздожене вмираючих по страті. То буря світу, то її прибій Ридає вслід за Сином Чоловічим. Я вийду із вогню. Ти будеш мій. Ми надто голі — і прикритись нічим В примиренні з собою. Я чи ти Врятовані у Господа? Чи, може, Оті піски, що бачили хрести, Запам'ятали одкровення Боже? «Перечекай мене, перестарцюй…»
Перечекай мене, перестарцюй Мою любов до тебе повз тривання. Люби мене, бо я тобі остання, Закаганцюй слова, закаганцюй. Бо що таке молитва без душі? Бо що таке любов без знаку страти? Так важко жити і тебе втрачати В суцільно заримовані вірші… Побач в мені утомлену мене — І я тобі ніколи не заплачу. Пробач мені, як я тобі пробачу, Коли у світі все твоє мине. «Обітниця мовчання шарудка…»
Обітниця мовчання шарудка На батьківщині птаства і одчаю, Яку змовчиш, бо знаєш, я така, Що і твоє, і наше вибачаю. Люблю тебе. Ти сплетений із них. Я вся тривожна, тільки сукня біла, В якій грішу. В якій я нині — гріх, Яким була б, якби тебе любила. «Стою при вході — як ввійти у душу?..»
Стою при вході — як ввійти у душу? Примирення спокуси і спокути. Неначе Ной, що прозирає сушу, Вдихаю воду не на повні груди. А шепіт сходить сонцем із туману, Затримує у каламуті подив. Я майже вірю: я твоя кохана. В твоєму храмі я стою при вході. «Така ця дивна мука — ностальгія…»
Така ця дивна мука — ностальгія… Вона, як сталь, не тупиться. І тне. Я відчаю і віри Гамалія. Я єретик… Не проклинай мене. У материнськім просторі порогу Щоразу маю ніжність ту саму… Молитись Богу? Не молитись Богу? І все ж щоразу вірити йому. Люблю тебе. Мовчу тебе. І знаю Про тебе все — і наше, і чуже. Я Гамалія з того боку раю,