Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

Що Бог його для себе береже… «З того боку осоння — єдине тривання в сонцях…»
З того боку осоння — єдине тривання в сонцях. Яструбине тепло, що ряхтить золотими хрестами… Від Христа до Христа забивають вторований цвях, Улягають життя у покосах важкими житами… Чи забув? А чи вмер? Чи спізнився — і знову поліг? Як спіткати тебе, попри нитку, що тонша від долі? З того боку осоння — навіяний пращами сніг І зарубки, як шрами, на вкотре дев'ятому колі. «По обідні, мов по обіді…»
По обідні, мов по обіді, Рештки хліба лежать на таці. І оклад із важкої міді Відступає обитель раці. Чи приймеш, що тобі належить? Чи досвідчиш без знаку смерти? Наче мощами — їх ковчежець, Божевіллям душа підперта… Золота піднебесна тризна. Тренос служки крізь трем глаголять. Я мов віра, яку ти визнав Надто похапцем серед поля. Золоте павутиння — куте По Ісусу і по Марії. Кожен звук молитов покути Розриває сльозою вії. До Всенощної сохнуть мощі. По Всенощній сурма озветься. Каменують мене на площі През тонку оболонку серця… «Ось Долороса. Десь молоко розлито…»
Ось Долороса. Десь молоко розлито. Ось Магдалина — чорне її волосся. Ігрища втрачених — декого ще не вбито. Так проявляється істина двоголосся. Кров'ю на дереві суті — багряна таїна. Кожен, хто вірує, мусить її прийняти. Кулею кілера — в сьоме пришестя Каїна — Болем огранений камінь душі розплати. «Грядуть слова пророцтв і молитов…»
Грядуть слова пророцтв і молитов, Щоб навіть сонце теж комусь збулося. Вода, дитина, істина, любов. Дорога, рана, спалене волосся. Великий Бог блажен і милосерд У мірах непізнаваного світу, Де добрий цар, і де щасливий смерд. В промінні Бога все між нами — світло… «Чуже буття — з війною і в війні!..»
Чуже буття — з війною і в війні! Осліплий рот не дихає, а плаче. Секундна стрілка, ніби пульс в мені, Своїх коротких набуває значень. Так падають протези з рукавів, Коли страждання осягаєш збоку. Ти про любов мені не розповів, І вже й не скажеш, гинучи щокроку. «Аж знемагають дзвони. Ми відходим…»
Аж знемагають дзвони. Ми відходим І дим вітчизни гіркне на вустах. І ділимо, як хліб, любов і подив, І з порожнечі вилущений страх… Минаєм храми, площі і твердині. Безплідний камінь під дощами всох. Я наднебесних всіх прощаю нині, А піднебесним хай суддею — мох. І лиш тобі з любов'ю (вже до скону) Віддам усе, що світлість береже, — Уламки серця і святу ікону… А душу — ні. Душа — моє чуже… «Час вигнання почавсь…»