Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

Час вигнання почавсь. З-над сузір'їв повіяло димом. І повернення з осені стало вслуханням у ніч. Ти ж, прибулець долонь і довершений вершник облич, Серед інших народів поволі прощаєшся з Римом. Табір табору — світ. Ляскіт зброї і запах рослин, Мов усе — ковила, мов не люди, а дикі ординці. Ти вдивляєшся в простір, де тільки земля по сходинці, А з прозорих долонь, ніби сіль, осипається кмин. Я кохаю тебе, я ніколи тобі не скажу, Як пішла за тобою, мов ластівка, вперта в безодню, Заховавшись за зброю, як впала убита сьогодні, Як застиг обладунок, мою стамувавши олжу. Завтра сонце не зійде, лиш пустять коріння і сік Струпи з трупів і тіл, що й себе проковтнули поволі. Завтра стане Ніщо. А поки що впокорюйся долі І молися богам, як мізерний з живих чоловік. Час вигнання почавсь. Ти замовк, і оглух, і осліп. Плащ ховає собою набряклі від втоми рамена. Я чекаю тебе. Ти колись повернися до мене, І розділимо навпіл тривогу, надію і хліб. «Гріхи повернень — сплачені — збагнути…»
Гріхи повернень — сплачені — збагнути Дано не нам, а тим, хто з-поза нас… Іде повільно, щоб тягар відчути, Живою плоттю виміряний час… Ця крутизна гори перед горою — Життя чи віра, істина чи смерть? Ковчег ще Ноїв, та бракує Ною Смирення перетнути круговерть. В скорботі нерозпізнана дорога, Бо що є біль? І що — його печать, Коли дванадцять, слухаючи Бога, Лише мовчать?.. І не вони мовчать… «Дно клепсидри — дзеркалом потопу…»
Дно клепсидри — дзеркалом потопу: Вилиті на голову піски. Щось солодке, ніби запах кропу, Лиже вітер мертвому з руки. «Я ризикую знов не мати ран…»
Я ризикую знов не мати ран: Півперемоги вихолощу болем. Іде у чорну пустку караван Услід за богом-перекотиполем. Пустеля — світ, що не іме води, Хіба що кров, солодку, наче вина. Приймеш дари — й повернешся сюди, Бо в радості — поразки половина. Могил не буде, як не буде сліз: Гірчичне зерня — мов Сізіфів камінь… Погонич, осягнувши скрип коліс, Спіткнеться об піщину під ногами. «Я — мов камінь, закопаний в землю промерзлу…»
Я — мов камінь, закопании в землю промерзлу, під наст, — З тих фортечних, які запеклися, вмуровані в мури. Якось сталося так, що не стало не страчених нас. Кров на скронях лишилась і пам'ять — солоне і буре. Тільки час уцілів. Не загинув. Не канув. Не зник. Не вписався в минання історій, у скрипти й аннали. Вічний шибеник йде — і показує чорний язик Всім, кого не скарали на смерть. Всім, кого не сказали. «Для цієї любові без правил немає бійців…»
Для цієї любові без правил немає бійців. Кінь не мусить сконати — він може лишитися паном. Я не вийму меча, бо тримаю у чистій руці Нерозпрямлений постріл — шістнадцяту суру Корану. Ми програємо вдвох. Ми язичники ніби боги. В нас молитви без слів. Бо тривалі хіба ритуали. Ти без мене — усе. Та у тебе не стане снаги