Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

Стати першим із тих, що найлегше мене забували… Я занадто з тобою. Я крона твоїх ясенів. І над нами не кара, а луг, перевернутий в небо. Я кохаю тебе. Але в мене не буде синів. Я без права на голос. А голос — без права на тебе. «Не сурми мені з сурем. Не вийду тебе зустрічати…»
Не сурми мені з сурем. Не вийду тебе зустрічати. Свіжосмолені днища надійні, аби лиш не буря. Я хотіла сказати… Та ні, я хотіла спитати… Я хотіла забути — і я уже майже забула… Ти далеко у морі — і так воно, певно, найкраще. Ти далеко, як сонце, — світилом примхливим осіннім. Я чекала на тебе… Тепер мені легше — чи важче — Забувати тебе, зберігаючи контури тіні… Чи повіриш мені — хоч приблизно, хоч майже приблизно? Не сурми мені з сурем, мій милий, мій дивний, мій любий… При хатинах рибалок вітри напинають білизну — І шепочуть молитву солоні від сили губи… «Роздвоєння моє, як мідь. Не їдь…»
Роздвоєння моє, як мідь. Не їдь У пущу мряки, де принишклі клени Здичавілі й голодні, бо від мене Усі втікають в темряву. Лиш мільдь [так в оригіналі. — Прим. верстальника] Згризає з тіла молодість, і ще Оті долоні, і зернята маку 3 моїх очей — і в осінь, вже ніяку, Викришується маковим дощем. Не їдь від мене. Фатум — то вода На тілі перелесника. Я знаю Про тебе майже все. І я чекаю — Вже нетутешня і немолода. «До сволоків причеплені вінки…»
До сволоків причеплені вінки На зашморги дівчатам. Надто пізно Чи надто рано: полум'я і тризни Заступлять віру в Бога, і полки Захисників фортеці та вітчизни Відчують абсолютне і приблизне Вселенське зло, і проростуть кістки… Хтось все збагне, а хтось не захолоне, І виїсть очі звістка, і з ікони Дивитиметься жінка на піски… «Він умирав її. А я тебе чекаю…»
Він умирав її. А я тебе чекаю. Це тяжче, аніж смерть, бо смерть — то тільки сон. За колами вогню — останнє коло раю. Будь радісний мені. Будь світлий, як Ясон. Години — то вода, укинута у море, По білому піску розсипані, як сіль. Він умирав її — і так, як ти говориш, Я дихаю тебе, бо то уже не біль. «В садах Гесперид ніде й яблуку впасти від тиші…»
В садах Гесперид ніде й яблуку впасти від тиші, Що й жили деревам помліли від тої натуги… Ясоне, Ясоне, усе, що ти маєш, полишиш. Ясоне, Ясоне, помреш — як не першим, то другим. Що й руно — як рана. Що й рана — щоразу Медея. Медами, медами між яблук достигла отрута… Чатуєш і мариш, що виліпиш військо із глею… Забути б — і все… Але що тобі легше забути? «Я заночую тут. Хай буде мідь…»
Я заночую тут. Хай буде мідь Моєї учти свіжою і злою. То гекатомба відчаю: не їдь, Бо вже