Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

до знову предтечі. «Епопея граніту. Стрункі обеліски серцям…»
Епопея граніту. Стрункі обеліски серцям. Тільки ластівки танго й призахідний прянощ левкою… Обиратимеш жінку (не та і не та, і не ця), Проминувши єдину, приречену бути з тобою, Їй мережива — плющ з рустикальною тінню листка, Їй шовками трава шелестить, обтікаючи груди. І пульсує печаль, наче жилка, бо шкіра тонка, Їй не буде дощу, як твого поцілунку не буде… «Нащадок на щодень, на те вона й пітьма…»
Нащадок на щодень, на те вона й пітьма. Осині кубла зір і вікон дикі нори. Не осінь, а вода, бо істини нема. Є тільки друга я — й порожні коридори… Нащадок на щодень. Прийду тобі, коли Усе в мені уб'єш — і все мені зоставиш… Не дай мені слідів. І музику спали… Тремчу тобі — як звук на білих стинах клавіш… «Ти мовби приходиш в алею, що ніби без меж…»
Ти мовби приходиш в алею, що ніби без меж, І парк — аки ангел, що губить на вітрі пір'їни. Ти теж невагомий, ти теж кінцесвітній, ти теж Очима намацуєш знаки і стигми руїни. Місцями містерій ступаєш — добра а чи зла. Несеш золоту невагомість, просякнуту жовтнем. Глухе підземелля туману — алхімія скла — Тобі суголосно відлунює чорним і жовтим. «Я надто жінка. Знаєш, я така…»
Я надто жінка. Знаєш, я така, Яких ніколи більше не буває. Цей білий мармур зимний, як рука. Вже маю сад. Бракує тільки раю. У статуй пам'ять майже як санскрит: Відмовсь від мови, хай вона минеться. Я довгий надто давній манускрипт, Покладений якраз навпроти серця. Бо надто жінку втратив — і нема… Якби ж то знати та якби ж то вміти! Так холодно, немов чужа зима Кладе долоні на останні квіти… Не той, що ти, а той, що майже вмер, Кажан спіткнеться, втративши опору. Бо це не сутінь, зіткана з химер, А майже вічність, стиснута в покору… «Ця карафка — як доля, однак — недолито вина…»
Ця карафка — як доля, однак — недолито вина: Три ковтки — до рятунку, чотири — до рідної хати. Я кохаю тебе, і триває священна війна, У якій замість зброї — уміння твоє забувати. А тому не дивуйся ні богом своїм, ні людьми. Що лишаю тебе на порозі — чужого в чужому. Буду ще одна я в передприсмерку, де за крильми Непроявлений простір живого далекого дому. «Пишу я грішно. Як мені втекти…»
Пишу я грішно. Як мені втекти Із вічності, важкої, наче віно? Прийди до мене в сенси — й захисти, Бо я й твоєї мови середина. Паперу клапті. Бог мені спасе Усі слова, що стала забувати. Краєчок світу. Наді мною все — Уміщене у «вірити» і «знати». І ця любов болить мене в мені, І зупиняє подих на півслові. Прийди до мене, щоб сказати «ні», Ввігнавши в руки цвяхи іграшкові.