Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

Бо відгомін плачу — як блискавка крислата, І кожен день — ніщо в притулку забуття. У човниках долонь душа шукає свята, Ховається у смерть і плаче, як дитя. «Мене не впізнаєш, як тих, що приходять уперше…»
Мене не впізнаєш, як тих, що приходять уперше, Аж поки не стану в клепсидрі прозорим піском. Я стрінусь тобі, об сузір'я долоні обдерши, Наповнивши пальці небесним густим молоком. Бо значення слів ні тобі, ні мені не відомі. Ідемо повз світ, мовчазні хіроманти доріг. А потім, вві сні, ми з тобою зустрінемось в домі, Який ти в мені розбудив — а дожити не зміг. «Зіграємо в партію долі, де чорне і біле…»
Зіграємо в партію долі, де чорне і біле. Ти будеш король на останній для себе межі, Подібній до смерті. Дорога пряма і безтіла. На матових шахах від смерку лежать вітражі. Поділено навпіл повітря — для дня і для ночі… Без права на подих прокинуся — і не засну. На двох циферблатах — тривання, якого не хочу, А стрілка хвилинна по колу вертає весну. То вліво, то вправо — то чорним, то білим шляхами… І що там під снігом, і що, коли снігу нема? Нам чорним по білому — легше, світліше до храму… Та біле згортає із дошки вода, як пітьма… «Наглядати, збиваючи з квітів пилок…»
Наглядати, збиваючи з квітів пилок: Ейфорія дощу, загусання проміння. Я караю себе — мимоволі, щокрок — Оббиваючи ноги об свіже каміння. Не забудь мене вмерти: я нині піду. Не забудь не забути: я майже щаслива. То не жінка ридає в твоєму саду, То у зелень брунатну вгризається злива. Поцілуй мене в очі — і ще раз, і ще — Нетутешню, як світ, що лишився без Бога… Я караю себе мимовільним дощем: Наче жінка, печаль, і печаль — як дорога. «Отже, звідки ітиму в прозорі поля неповернень?..»
Отже, звідки ітиму в прозорі поля неповернень? Чи згадаю імення? Чи літо мене збереже? Проминання тривожні. Суниці настоюють червень. Я кохаю тебе — не учора, не завтра, а вже! Прозираю в очах іронічність — прости мені, Боже, Перехресні дороги з холодних твоїх берегів. Чи захочеш забути? А може?.. А може?.. А може?.. Це ж не вихор, а вирок. Не втома Господня, а гнів. Дрібно дихають ніздрі останньої в світі стежини: Їй тривога до ранку — як в бранному полі кістки… Я вертатимусь в душу єдиної тої людини, Що не вміла мене пригадати — або навпаки… «Я тобі прикипіла. Я мала б тобі відтекти…»
Я тобі прикипіла. Я мала б тобі відтекти. Ціпеніє волога, що нині заклякла на вії. Як не ти, то коли? І скажи мені, де, як не ти, Приголубить долоню і душу холодну зігріє?.. Смак смиренної тиші… Любила тебе а чи ні — То не важить тепер, попри знаки щілин і ущелин. Озирнися до мене. Схитнися хоч словом в мені, Як не світлом, то смутком, хоч вітром хмільним, як не хмелем… Тонко тягнеться нитка. Жага затамована в річ. Наростання іроній — від ірію ближче до втечі… Це всього лиш любов перевалами котиться в ніч Від предтечі до Бога. Й від Бога —