Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

Відшепочу сліди замовлянь на незбутих стежках. Я не вмію мовчати, допоки росте кам'яниця, Укорінена в землю, як серце вкорінене в страх. Кожен скаже по рисці, і кожному риска воздасться. І спочинуть у морі усі, хто спочити не встиг. То неправда, що жах, то неправда, що тихе нещастя Проклинає прокльоном і гусне, як туга святих. Я любитиму знову, допоки любити зумію. Я шукатиму шляху до Бога кудись між сонця. Але маю печаль, як опівночі мала надію Зцілувати сльозу із єдиного твого лиця. «Хай Бог мені простить мій мармуровий кашель…»
Хай Бог мені простить мій мармуровий кашель: Затамувавши дощ, тихесенько засну. Я жінка, як вода, та тіло точить шашіль, Немов серпнева суш вгризається в весну… Усе, як ти казав, і все, як ти повірив. Прийду до тебе в сни — і всі мости спалю. Який же я поет, який, до чорта, лірик? Я жінка, як вода, і я тебе люблю… Хай Бог мене простить, спокушену й тривожну. Стріла, яка летить, подібна на вужа… Я так тебе люблю! — та ще мені не можна Належати тобі, я все іще чужа… «Кохаю тебе — обережно, тривожно, натужно…»
Кохаю тебе — обережно, тривожно, натужно. І страшно спитати про завтра, й несила піти. Ти скоро приїдеш — і ми собі радість натужимо. Бо що таке радість? — усе, що даєш мені ти. Причаєно й густо, і якось аж наче додому Ти кожного разу наснишся мені, але знов Змовчу тебе, рідний, не скажу про тебе нікому… Це просто любов. Це всього лише просто любов. «Анатомія втечі у жили чи травня, чи літа…»
Анатомія втечі у жили чи травня, чи літа. Я тектиму із кров'ю в тобі, але ти не суди. Так покутують вирок, і посаг, і борг. Суламіта — Уселенська печаль із надтятих душею судин. Я спокутую все, навіть більше, ніж можу і мушу, Як данайські дари або ж дивні оази пустель… Я кохаю тебе. То від щастя я вигризу душу, Щоб не вила в розпуці на місяць… А решта — пусте… Це ж не золота жили, не ігри з життям в Ельдорадо, Це всього лиш любов, безпросвітна, як небо нічне. Я кохаю тебе. І сьогодні я виберу зраду. То чого ж ти, скажи, не пускаєш вмирати мене? «Смирення хаос, почуттів гармидер…»
Смирення хаос, почуттів гармидер Сто років тому упіймав би нас. Ти був мені один-єдиний вітер, Що в надрах снів притулками почавсь. Стояла ніч і тихо сутеніла, І я була єдина, як печать. І чорна згуба іскрами синіла, Бо так над лісом крилами кричать. Віддай мені останній майже постріл, Поцілений ув одяг і слова. Земна обитель зім'ята, мов постіль, В якій лиш смерть, як мова, ожива — І знає все про кожного зі сущих. І все спитає, і забуде все. Ти тільки вітер — віщий, невидющий — Та хто ж тебе на небо вознесе? «Вивищую тебе, вивіщую, як вмію…»
Вивищую тебе, вивіщую, як вмію, В котромусь із говінь, як плакала в гнізді. Я знаю нас удвох, і я часами мрію Словами одкровень, гудками поїздів.