Кері Ло - Тінь помилки , Кері Ло

Розділ 5 «Чого так соромно?»

Вихідні нарешті закінчилися — і, чесно кажучи, я цьому безмежно рада. Не можу більше знаходитися там, де навіть стіни тиснуть. Після тієї сварки з мамою в неділю я майже весь день просиділа в кімнаті. Навіть не хотілося виходити — не те що розмовляти. Я просто не мала сил знову чути її докори, ті самі фрази, що повторюються з разу в раз, як заїжджена платівка.

Зранку я швидко зібралася й пішла до універу раніше, ніж зазвичай. Хотілося якнайдалі від усього. Настрій — на нулі. У голові постійно крутиться одне й те саме: як звільнитися від цього нескінченного тиску? Але поки що жодної реальної ідеї. Хіба що… розсваритись остаточно і піти з дому. Але це крайнощі. Мені не хочеться до них вдаватися. Все ж таки — це мої батьки. Єдині рідні люди. І я намагаюся вмовити себе, що, можливо, вони просто так турбуються про мене… по-своєму, як уміють. Дивно, але, мабуть, це правда.

Я першою приходжу в аудиторію, де має бути пара. Дістаю конспект і блокнот, переглядаю список справ, які маю зробити сьогодні. І першим пунктом — реферат. Чорт. Його ж треба здати до кінця тижня, а в мене вже й так купа роботи. Це ж треба було так вляпатись. Хоча, може, це й на краще. Чим більше справ — тим менше часу вдома. А зараз мені точно потрібен час, щоб охолонути. Найближчими днями я точно не готова до чергової розмови з батьками.

— Привіт! Ти чого сьогодні так рано? — чую знайомий голос Каті й піднімаю голову.

— Не хотіла бути вдома, — кажу похнюплено, ковзаючи поглядом по сторінці блокнота.

— Посварилась із батьками? — питає, сідаючи поруч.

— З мамою, — зітхаю. — Все як завжди: я недостатньо вчуся, займаюсь дурницями, марную час. Одне й те саме…

Катя нічого не каже, лише співчутливо дивиться на мене. Її мовчання — це теж підтримка. Іноді саме вона потрібна найбільше. Потім вона нахиляється ближче й мовчки обіймає мене за плечі.

— Може, сьогодні поїдеш до мене? — запитує, не відпускаючи.

— Ні, дякую. У мене купа справ. Сьогодні допізна залишусь в універі.

— Ну добре. Але якщо що я завжди поруч.

— Дякую, Катюша.

Аудиторія поступово заповнюється студентами, згодом приходить викладач, і починається семінар. Це останній тиждень перед заліками й екзаменами, тож моя робота як старости з кожним днем тільки додається. Між парами я бігаю по викладачах, дізнаюсь, що потрібно зробити студентам із пропусками чи “хвостами”, домовляюся про можливі перездачі. До кінця занять ноги гудуть, а голова розколюється від болю. Я сьогодні якось особливо швидко втомилася. Зазвичай витримую краще. Мабуть, емоційний стан дає про себе знати.

Коли справи зі старостинськими обов’язками завершені, я збираюся й іду до бібліотеки — відкладати написання реферату вже просто нікуди.

У бібліотеці обираю необхідну літературу, розміщуюсь на вільному місці, розкладаю книжки й починаю працювати над цим клятим рефератом. Зосередитися складно — я майже нічого не їла за весь день, і перед очима вже літають мушки. Струшую головою, намагаючись прийти до тями.

Так занурююсь у роботу, що не одразу помічаю, як поруч хтось з’являється. Підіймаю голову — переді мною Роман. Він, як завжди, усміхається своєю фірмовою усмішкою — у кутиках очей зібралися крихітні зморшки.

— Що за дурна звичка — підкрадатися? — обурено бурмочу.

— І тобі привіт. Хтось сьогодні без настрою? — усмішка не зникає з його обличчя.

— Та який тут настрій? Роботи по горло, їсти ніколи. І ще й через тебе мені доводиться писати реферат на сто сторінок!

— Через мене? З якого це дива?

— Бо ти мене затримав, коли я вже й так спізнювалася на пару. Через це мені й вліпили це «задоволення». Тож залиш мене в спокої — мені ще купу всього робити.

— Окей, піду, поки ти мене не покусала, — усміхається й іде.

Я фиркаю, проводжаючи його поглядом.

— Треба ти мені, — бурмочу собі під ніс.

Дивлюся на годинник на стіні — минуло вже півтори години, а я написала всього три сторінки. З такими темпами мені доведеться щодня сидіти тут по п’ять годин, щоб встигнути до п’ятниці. Зітхаю й повертаюсь до письма.

Минуло хвилин п’ятнадцять. Раптом Роман знову з’являється — цього разу мовчки бере мене за руку й тягне за собою.

— Що ти робиш? — здивовано питаю, намагаючись вирватися. — Куди ти мене ведеш? Зупинись! У мене справи, я не маю часу на твої ігри!

Але він мовчить, дратуючи мене ще більше. Я намагаюся вирвати руку, але він тримає міцно. Не боляче, просто вперто. Зрештою я здаюся, перестаю пручатися. Він виводить мене з корпусу, і за кілька кроків від входу зупиняється біля лавочки. Відпускає мою руку, натискає легко на плечі — ніби пропонуючи сісти. Я піддаюся.

Роман вмощується поруч і починає діставати з пакету сендвічі, круасани та два паперові стаканчики з кавою. Я мовчки спостерігаю, шокована.

— Ти ж казала, що сьогодні нічого не їла, — каже він, помітивши мій погляд. — Не знав, що саме любиш, тож узяв на свій смак. Ось твоя кава.

Він простягає мені великий стакан. Я розгублено беру його в руки.

— Це лате. Подумав, що ти не фанатка міцної кави.

— Так і є. Я люблю лате з сиропом, — відповідаю з усмішкою, трохи зніяковівши.

— Що будеш? Я взяв два сендвічі — з куркою та з шинкою. І два круасани: мигдалевий і фісташковий.

— З куркою, — несміливо кажу. — І… мигдалевий. Обожнюю його.

Роман лише киває й передає мені сендвіч. Я обережно відкушую шматочок. Ммм… Це або справді смачно, або я просто шалено голодна.

— Не роби так, — раптом каже він.

— Що саме?

— Не видавай такі звуки, — відповідає, і я вмить червонію. — Вони занадто звабливі.

Після цих слів червонію ще сильніше. Здається, навіть кінчики вух палають. Який сором. Я ж навіть не помітила, що видала той звук.

Нічого не відповідаю.

Деякий час їмо мовчки. Я насолоджуюсь смачною кавою та їжею. І — що вже там приховувати — турботою Романа. Від нього такого не очікувала. Невже він завжди докладає стільки зусиль просто заради того, щоб затягнути дівчину в ліжко?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍