Кері Ло - Тінь помилки , Кері Ло

— По якому предмету тобі треба написати реферат? — раптом запитує він, вириваючи мене з потоку думок.

— По історії архітектури та дизайну.

— Хто викладач? І яка тема?

— Тему я обрала сама — «Еволюція простору житлового інтер’єру: від античності до модерну», — відповідаю. — А викладач — Вовк.

— Он як… — Роман усміхається якось… занадто широко.

— Що? — насторожено питаю.

— Та нічого. Не переймайся, — відповідає він з тим самим виразом. — То що, повернешся писати далі? Чи, може, тебе підвезти додому?

Підіймається з лавочки  я роблю теж саме. 

— Піду писати. Але дякую за перекус, — кажу щиро.

— Завжди будь ласка. Але, знаєш, я б не відмовився від подяки…

— На побачення з тобою не піду, — відрізаю, ніби на автоматі.

— Ну, це було б непогано, але не це я мав на увазі. Хочу іншу подяку.

— Я… я-яку? — перепитую, трохи перелякано.

— Поцілунок, — усміхається він задоволено. — Не дивися на мене так, усього лише в щоку.

Я розгублено дивлюся на нього, а він навпаки — так серйозно й уважно, ніби намагається зазирнути мені в душу.

Стою й вагаюся — ніби нічого особливого, просто поцілунок у щічку. Але чомусь почуваюся ніяково, як підліток.

Зажмурююсь, стрімко піднімаюсь навшпиньки — Роман значно вищий — і швиденько цілую його в щоку. Одразу відвертаюсь і майже бігом рушаю до корпусу, закриваючи обличчя руками.

Боже… Чого так соромно?