Кері Ло - Тінь помилки , Кері Ло

Він був її першим. Першим дотиком, першим поцілунком, першим кохання. Поліна повірила, що знайшла казку — поки реальність не розбила її серце. Зрада перевернула її світ, а незабаром ще одна звістка змінила життя назавжди. Вона зникла з його світу, залишивши лише тінь себе у спогадах. Минуле болить. Помилки не забуваються. Та що, якщо саме вони приводять нас туди, де ми мали бути з самого початку?

Розділ 1 «Познайомимося?»

Поліна
— Поля! Поліна! — поринувши у власні думки, не одразу помічаю, що мене кличуть. Озираюся й бачу свою подругу Катю. Вона прямує до мене, а я зупиняюся, чекаючи її.

Ми дружимо ще з першого класу. Вона — моя найкраща подруга, хоча більшість вважає її стервою та зверхньою — через запальний характер і прямолінійність. Але я знаю її справжню. За всі тринадцять років нашої дружби вона завжди була поруч: підтримувала, допомагала й навіть билася з тими, хто мене ображав.

Памʼятаю, як у сьомому класі вона вибила зуб Славіку з паралельного, бо той постійно задирав мені спідницю. Катя дуже сильна — з пʼяти років займалася карате. Думаю, вона могла б наваляти навіть дорослому мужику.

Ці спогади викликають усмішку. Вона завжди мене захищала — ніби не подруга, а старший брат.

— Ти чого так либишся? — вривається в мої думки Катя, вже підійшовши ближче. — Виглядаєш як божевільна.

— Просто згадала, як ти Славіку зуб вибила.

— Ага. А потім ти мене перед директором захищала.

— Ну, ти мене від Славіка, а я тебе — від директора, — сміюся. Після тієї сцени Славік, звісно, поскаржився класній керівниці, а вона потягла Катю до директора й викликала її бабусю.

Я, щойно дізналася, що сталося, кинулася до кабінету, вривалася без стуку і почала кричати про несправедливість. Нас, звичайно, усіх трьох покарали: змусили чергувати в їдальні. А ще з того часу всі вчителі почали називати нас із Катею Мушкетерками — бо ми завжди були разом і заступалися одна за одну.

— Ех, гарні були часи, — усміхається Катя. — Бабуся тоді мене так відчитала… Але все одно сказала, що так йому й треба.

— Бо в тебе мирова бабуся, — кажу, з теплом згадуючи цю чудову жінку.

Лідія Михайлівна виховує Катю вже дев’ять років. Коли тій було десять, її батьки загинули в страшній автомобільній аварії. Відтоді вони з бабусею залишились удвох. Ну і я, звісно, — частий гість у їхньому домі. Лідія Михайлівна ставиться до мене, як до рідної онуки.

— До речі, вона питала, чому ти так давно не заходила, — кидає Катя з легким докором.

— І правда… Давно я у вас не була. Думаю, цими вихідними навідаюсь.

— Клас! А потім можемо в кіно сходити, — весело додає вона.

— Домовилися. Я прине… — не встигаю договорити, бо просто перед нами різко гальмує спортивне авто.

— Придурок! Ти куди преш?! У тебе що — ґудзики замість очей?! — кричить Катя так, що ще трохи — і в неї з вух піде пара.

А “придурок”, як вона його вже охрестила, неквапливо знімає сонцезахисні окуляри, спочатку дивиться на Катю, потім переводить погляд на мене — й розпливається в звабливій посмішці.

— Познайомимось, крихітко?

— Ти це мені? — з мене виривається нервовий смішок, а Катя фиркає.

— Тобі, звісно. Не з твоєю ж божевільною подружкою мені знайомитися.

— Сам ти божевільний, придурок! — огризається Катя. — Ти хвилину тому ледь її не збив, а тепер знайомитися хочеш?!

— Просто не хотів гаяти жодної секунди. Побачив її — і одразу розум втратив.

— Хм, а він у тебе взагалі був? — втручаюся я, бо цей цирк починає дратувати. — Давай ти свої тупі підкати на інших дівчат відпрацьовуй, а нам вже час.

Беру Катю за руку й починаю обходити його машину.

— А ти, виявляється, не таке янголя, як виглядаєш, — кидає мені в спину.

Я не реагую. Всі завжди помиляються на мій рахунок. Думають, що я з янгольським характером, дурна й наївна — бо білявка. І це мене страшенно бісить. Так, я блондинка з блакитними очима, доволі мініатюрна — всього 162 сантиметри зросту. І цього чомусь достатньо, щоб чіпляли клятий стереотип про “тупих білявок”. Через це мені постійно треба доводити протилежне.

Навіть коли я подала свою кандидатуру на старосту групи та потоку, всі дивилися на мене, як на божевільну. Шепотілися: “І що, в цієї білявки мізки на це знайдуться?” Звісно, зараз всі змінили свою думку. Бо, по-перше, я — краща на курсі. По-друге — таки стала старостою групи й потоку. Та ще й активістка і спортсменка.

Але все це далося мені не просто так. За кожним досягненням — велика праця. І зараз я продовжую працювати так само важко, щоб не втратити все, чого досягла.

— Ще побачимося, крихітко! — кричить услід той самий придурок. Я просто йду далі, вдаючи, що не почула.

— І хто це взагалі був? — бурчить Катя, коли ми вже відійшли на безпечну відстань. — Якби не ти, я б йому дзеркало ногою відбила.

— Та яка різниця, — зітхаю. — Один із тих, хто думає, що якщо має симпатичне личко й круту тачку — то дівчата будуть з трусів вискакувати.

— Так, тачка в нього дійсно крута! — додає вона, знизуючи плечима. — Але бути придурком все одно заборонено, навіть якщо в тебе крута тачка.

— Особливо якщо в тебе крута тачка, — криво всміхаюся. — Пиха — це, здається, їх стандартна комплектація.

Дійшовши до зупинки, ми більше його не згадуємо. Мовчки чекаємо трамвай, а коли той нарешті приїжджає, займаємо місця біля вікна й одразу ховаємось у книжки.

Я читаю «Основи композиції в дизайні інтер’єру» — завтра семінар, і нам потрібно презентувати власні інтерпретації сучасного мінімалізму. Катя, здається, читає черговий любовний роман — судячи з обкладинки, там усе дуже пристрасно й драматично.

Ми живемо зовсім поруч, тож зазвичай їздимо разом — якщо я не затримуюсь у студраді чи не бігаю по університету, займаючись черговими старостинськими справами.

Я навчаюся на другому курсі факультету дизайну інтер’єрів. І хоч іноді хочеться просто все кинути й залягти в ліжко з чашкою чаю, я дійсно люблю свою спеціальність. Мене захоплює, як правильно підібране світло чи колір стін можуть змінити атмосферу в кімнаті. Це ніби магія, тільки з лінійками й палетками.

Коли трамвай під’їжджає до зупинки Каті, вона закриває книжку, цілує мене в щоку, кидає:

— Побачимось, красуне! — і, як завжди, біжить до виходу, навіть не чекаючи на відповідь.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍