Наталі Ліон - Не дивись мені в очі, Наталі Ліон

Вона – Анна, донька відомого бізнесмена Степана Сомова. З шкільних років закохана в чоловіка, якого бачила один раз в житті. Він – Владислав Соколовський, керівник відомої компанії, заможний, самовпевнений і дуже привабливий чоловік. І одного дня їхні шляхи знову перетнуться. «Я підходжу ближче, мої ноги знову починають тремтіти, серцебиття пришвидшується, тіло пробиває електричним струмом коли я бачу його обличчя… - Цього не може бути, - самовільно виривається в мене, а на очах застигають сльози. – Викличте хтось швидку! Боже! Це Влад! Той самий Влад, від погляду якого серце скаче наче навіжене. Це той, кого я не могла забути стільки років, хоча ми більше ніколи не бачились. Не такою я уявляла нашу зустріч…»

Розділ 1.

6 років назад

Анна

Мені було 16 коли я вперше його побачила... 

Того дня я прийшла в офіс, де працював мій батько. Наша вчителька літератури захворіла, тому останній урок відмінили і я змушена була вбивати свій час тут. Після уроків я ходила на танці, а в дні, вільні від танців — до репетитора з французької. Їхати додому не було сенсу, тому я вирішила забігти до батька. Ми планували зустрітися в холі, але мені набридло чекати і я вирішила піднятися в його кабінет. Чесно кажучи, мені часто доводилося бувати тут,  тому для співробітників таткової фірми було вже звично бачити мене у стінах офісу. 

Я впевнено зайшла в ліфт, натиснула на кнопку другого поверху і піднялася нагору.  В приймальні сиділа татова секретарка, Віра Петрівна. На вигляд їй було років 45, завжди стримана і ввічлива. Вона привіталася зі мною і пояснила, що в тата зустріч з новим партнером і мені потрібно трохи зачекати.

Я зручно примостилася на диванчику і покірно чекала на батька. Переговори мали от-от закінчитися, в кабінеті стало шумно і я почула, що хтось підходить до дверей. В ту ж мить я відчула, як моє серце стало невпинно гуркотіти  голосно вдаряючи об ребра. Мабуть, та чашка кави, яку я випила в очікуванні батька дала про себе знати. Тільки, чомусь, спинним мозком відчувала, що справа тут не в каві.

Двері відчинилися і я побачила, як з них неквапно вийшли двоє чоловіків. Один з них – мій батько, Степан Миколайович, а другий  - він, його новий партнер. Не знаю, що зі мною тоді відбулось, та зустрівшись поглядом з тим чоловіком, мене, наче, вдарило електричним струмом. Я, мов ошпарена підірвалась з дивану і застигла, не взмозі поворухнутися. Ніби, нічого особливого не сталося, просто побачила перед собою симпатичного хлопця, на вигляд, років 25, високий широкоплечий брюнет, але його очі….такі темні і глибокі…В них змішалась ціла палітра дивних відтінків, які мали в собі якийсь прихований магнетизм, але, водночас, були такими холодними, владними і ... небезпечними.

Тоді я мала ідіотський вигляд.  Намагалась детально розгледіти риси його обличчя, зафіксувати кожну деталь. Я прикувала свій погляд до незнайомця, не в силах відірватись від нього. Обличчя зашарілось, мої коліна почали тремтіти і я була не взмозі контролювати себе. Він дивився прямо в очі і тим самим змушував мене тремтіти ще більше.  В наш беззвучний діалог втрутився батько.

- О, Анно, ти вже тут? Познайомся Владе, це моя донька – Анна, – з гордістю промовив батько.  Влад злегка посміхнувся і простягнув мені свою руку.

- Дуже приємно, - прохрипіла я торкаючись його долоні. Від цього невинного дотику в тілі спалахнув потужний імпульс, який поцілив прямісінько в серце. Мене кинуло в жар, а коліна зрадницьки затремтіли видаючи моє дике хвилювання. 

- Взаємно, - холодно промовив Влад і миттю відсмикнув свою руку залишаючи на душі глибоке розчарування.  Я на мить розгубилася від його жесту, закусила губу проте не могла відірватися від темного погляду його очей.

-  Вибачте, Степане Миколайовичу, наша зустріч трохи затягнулася, я маю ще деякі справи, тому вимушений вас покинути, - сухо попрощався Влад і впевненою ходою вийшов з приймальні.

- Я все розумію, -  кивнув батько йому услід проводжаючи пильним поглядом до виходу. 

Влад пішов, а я досі стояла непорушно, прикувавши очі до дверей, в яких щойно зник цей пробираючий до мурах чоловік.

- Доню, з тобою все добре? – питання батька змусило мене, нарешті прийти до тями.

- Так, тату, все гаразд, – запиначись промовила я перевівши розгублений погляд на батька. Здається, він не помітив.

- Тоді спустимося вниз, в наше кафе, перекусимо, бо я дико зголоднів, - сказав тато, киваючи  в сторону ліфта.

«Все гаразд»…..думки ще довго крутилися в моїй голові…

Що це в біса було? Я все ще не могла прийти до тями. Образ незнайомця не давав мені спокою. Він настільки глибоко запав мені в серце, що наступні дні я не могла думати, ні про що інше.

 Я так хотіла ще хоч раз побачити його, вдивлялась в обличчя перехожих, чатувала під офісом батька, але мені дико не щастило. Він зник так само несподівано, як і з'явився, навіть не підозрюючи, що в нього закохалася якась малолітня школярка.

А я закохалася, шалено. З першого погляду, з першого дотику, з першої фрази. Навіть не думала, що так буває…

Саме через нього в мене наступні 5 років не буде серйозних стосунків з жодним хлопцем. Я просто не зможу забути ті очі, глибокі і темні, які залишили невидимий слід на дні моєї душі.

 

Наші дні

Сьогоднішній ранок був особливо чарівний, адже саме сьогодні її випускний. Це не просто випуск з університету, а справді важливий етап у житті Анни. Після цього дня все зміниться, після цього дня настане справжнє доросле життя, про яке тільки можна уявити. Анну заполонили думки про майбутнє,  але тільки на мить, сьогодні вона про це думати не буде. Сьогодні дуже важливий день і потрібно встигнути підготуватись до свята.

От і урочиста частина позаду. В повітрі стояв чарівний запах….це був запах свободи.  Свободи, саме її так давно не вистачало Анні. Все життя вона жила наче в заручниках. Вона ходила на танці, хоча ненавиділа танцювати, поступила на юридичний, хоча мріяла стати дизайнером. Завжди все за неї вирішували батьки, але не сьогодні. Сьогодні вона твердо вирішила, що подальша доля буде залежати тільки від неї, більше ніхто не зможе її змусити іти проти своєї волі.  Думки Анни розвіяла Марта, її університецька подруга:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍