Кері Ло - Поруч у темряві , Кері Ло

Одне рішення, одна ніч – і життя Аріни змінилося назавжди. Те, що мало стати звичайним вечором із близькими, перетворилося на подію, яка зруйнувала все: родину, кохання, віру в себе. Покинута й зраджена тими, кого любила, вона залишає рідне місто в пошуках спокою й нового початку. Втім, біль минулого не так легко залишити позаду. На допомогу приходить її подруга, а згодом – зустріч із Матвієм, її новим босом. Його турбота й терпіння поступово руйнують стіни, які вона звела навколо серця. Але чи зможе Аріна знайти сили пробачити, відпустити минуле і повірити, що світло завжди є навіть у найгустішій темряві? Історія про зламану душу, яка вчиться знову любити, і про чоловіка, готового бути поруч навіть у найтемніші моменти.

Розділ 1 «Перші зміни»

Аріна

— Алло, — хриплю в трубку.

— Ти ще не прокинулась? — чую голос подруги й одразу відводжу телефон, щоб подивитися на годинник. 7:30. Я поспала лише дві години. Голова розколюється, але треба вставати.

— Я тільки дві години як заснула.

— О, вибач, я подумала, що ти вже збираєшся на співбесіду. Здається, твоє безсоння погіршилося.

— Схоже на те. Мабуть, доведеться пити сильніші снодійні

— Ці вже не допомагають?

— Вже давно, — відповідаю, протираючи очі й намагаючись підвестися. Виходить не дуже, мене похитує в різні боки. — Емі, я піду збиратися. Не хочу спізнитися.

— Звичайно, набери мене після співбесіди.

— Добре.

— Люба.

— Ммм?

— Удачі тобі сьогодні.

— Дякую. Люблю тебе.

— І я тебе, — її слова викликають у мене легку усмішку. Емі — моя найкраща подруга, найближча людина. Вона завжди була поряд  і зараз у найтяжчій період мого життя, вона так само поряд.

Після розмови з подругою йду до ванної. Вмиваюся й дивлюся на себе в дзеркало. Сьогодні виглядаю ще гірше, ніж учора. Роблю легкий макіяж, намагаюсь приховати величезні синці під очима. Виходить не дуже.

Одягаю білу блузку з зав’язками на шиї, вузьку синю спідницю та жакет того ж кольору. Завершую образ чорними туфлями-човниками. Ще раз дивлюся на себе в дзеркало.

— Ну, наче нічого, — зітхаю. Ніби в мене є вибір. Майже весь мій гардероб залшився у батьків. Я так і не забрала його після переїзду. Раніше я любила стильно одягатися, створювати красиві образи. А зараз… Зараз мені просто байдуже.
На співбесіду йду пішки: бізнес-центр знаходиться неподалік моєї квартири. І це мене тішить. Якщо мене візьмуть, зможу ходити на роботу пішки, хоча б у теплу погоду.

Біля бізнес-центру зупиняюся й піднімаю голову. Величезна, сучасна будівля і дууже висока.“Боже, скільки ж тут поверхів?” 
На рецепції отримую тимчасовий пропуск і піднімаюся на дванадцятий поверх. Там знаходиться такий же сучасний офіс, як і вся ця будівля. У кабінеті, який мені потрібен, уже зібралися десяток молодих дівчат. Підходжу до жіночки середнього віку, що сидить за столом.

— Добрий день. Я Холодна Аріна Сергіївна. Прийшла на співбесіду.

Жінка швидко перевіряє список, мабуть, кандидатів на посаду.

— Присядьте, будь ласка, вас викличуть, — говорить вона з легкою посмішкою, показуючи рукою на вільний стілець.

Я сідаю і мені на очі відразу потрапляє табличка на дверях «Гениральний Директор Кривицький Матвій Олександрович». Значить Матвій, красиве імʼя. 

Далі переводжу погляд на  дівчат, що чекають разом зі мною. І таке відчуття, ніби я потрапила на кастинг до поганого порнофільму: короткі спідниці, височенні підбори, груди аж вивалюються. Вони всі безперечно гарні, але таке відчуття, ніби я не туди прийшла.

“Це точно співбесіда на посаду помічниці генерального директора, а не коханки?” — іронічно думаю я.

Дівчата заходять і виходять одна за одною. Хтось проводить у кабінеті багато часу, а хтось повертається майже одразу.

Нарешті моя черга. З хвилюванням заходжу до кабінету. За столом генерального нікого немає. Жінка в приймальні сказала, що саме він проводитиме співбесіду. Розглядаю просторий кабінет і помічаю високу постать біля панорамного вікна.

Він високий. Дуже високий, десь під два метри. Широкі плечі, довгі ноги.

“Ззаду він доволі гарний”, — мимоволі думаю я.

Чоловік повертається, і я ледь не завмираю. У нього чітка лінія підборіддя, виразні вилиці, пухкі губи. Але найбільше мене вражають очі. Сині, наче океан.

Він одягнений у чорні класичні штани та білу сорочку, рукава якої закочені, а верхні ґудзики розстебнуті. Я зависаю, розглядаючи, можливо, свого майбтнього боса.

— Добрий день, — нарешті видаю я.

— Добрий, — коротко відповідає він, підходить до столу й дивиться у папери. — Аріна. Чому ви звільнилися з минулої роботи?

— Мені довелося переїхати через особисті обставини.

— Вийшли заміж?

— Ні, — швидко відповідаю. До чого це питання?

— Діти?

— Ні. 

— Я питаю це не з особистої цікавості, — поспіхом додає він, помітивши, як моє обличчя змінюється. — Просто хочу розуміти, чи не заважатиме ваше особисте життя роботі.

— У мене зараз немає особистого життя, тому щодо цього можете не турбуватися.

— Тобто ви готові працювати понаднормово? На вихідних і в свята?

— Так.

— Відповідати на мої дзвінки посеред ночі?

— Якщо це по роботі, то так. Тим більше, ви оплачуватимете понаднормові, наскільки я зрозуміла. Чоловік на мить виглядає здивованим.

— Так, усе вірно. Понаднормова робота оплачується подвійно. Що ж, тоді на цьому все. Чекаю вас із понеділка.

— І це все? — запитую здивовано.

— Так.

— І вас більше нічого не цікавить? Мій досвід роботи, навички?

— Усе це я бачу у вашому резюме. У вас великий досвід роботи, гарні рекомендації, знання кількох мов. А ще ви не намагаєтеся мене спокусити. Тому чекаю вас у понеділок.

— Добре. Сподіваюся, ми спрацюємося. Гарного дня.

— Гарного дня, Аріно.

Після розмови з моїм, тепер уже, босом, жінка з приймальні проводить мене до відділу кадрів. Там я передаю всі необхідні документи, отримую пропуск і з легкою радістю в серці прямую додому. Нарешті щось хороше трапилося за останні декілька місяців.

По дорозі додому заходжу до кав’ярні. Беру подвійний еспресо. Хоча зазвичай люблю латте з великою кількістю сиропу, але воно не допомагає впоратися зі сонливістю, тож доводиться пити цей гіркий напій. Сідаю за столик на вулиці й одразу набираю Емі.

— Не зайнята?

— Ні. Як усе пройшло?

— Ммм… дивно.

— Дивно добре чи дивно погано? — цікавиться вона.

— Дивно добре. Мене взяли.

— О, чудово! Вітаю тебе, люба. Так, а чому дивно?

— Ну, він запитав тільки про мій сімейний стан і чи готова я працювати понаднормово. І все. Ніяких питань про мій досвід чи навички. Сказав, що побачив усе це в резюме.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍