Кері Ло - Тінь помилки , Кері Ло

— Складне в тебе життя, подруго, — усміхається Катя, сьорбаючи каву.

— І не говори, — відповідаю з кривою усмішкою.

Ми знову мовчимо. З булочної поруч долинає запах свіжої випічки, на терасі за нами хтось тихо сміється. Я обіймаю долонями чашку — вона ще тепла, і це додає приємного затишку.

— О! Я знаю, про що можемо поговорити, — раптом піднімає голову Катя, і в її очах блимають знайомі бісики. — Про нахабу Лісовського! Ти ж обіцяла мені щось розповісти!

— Ой, Катю… Там зовсім не те, що ти собі вже нафантазувала.

— А я нічого не фантазувала! — каже з усмішкою. — Але, якщо не розкажеш, то точно почну. І не просто так, а в дусі тих Романів, що я читаю.

— Катююю… — з обуренням тягну я, згадуючи, які саме романи вона читає.

Вирішую не ризикувати і швидко переповідаю їй про архів, про те, як Роман допоміг мені з книгами, і як узагалі поводився того дня.

— Схоже, хлопець серйозно налаштований тебе завоювати, — озвалася вона вже серйознішим тоном.

— Та з чого ти взяла? — перепитую здивовано.

— Чоловіки допомагають жінкам не просто так. Або їм цікаво, або… — вона зробила паузу і підморгнула.

— Або хочуть затягти в ліжко, — закочую очі. — Тим паче, ти ж сама казала, що він страшенний бабій.

— Ну, це правда. Можливо, його наміри й не зовсім благородні. Всі мужики козли тож думаю і цей не виключення. 

Я лише зітхаю, дивлячись у чашку.

Роман Лісовський — загадка. І я не знаю, чи хочу розгадувати її, чи краще просто не чіпати.

Коли я повернулася додому, мама сиділа у вітальні, як завжди — перевіряла зошити учнів. Побачивши мене, вона кинула знайомий докірливий погляд і стиснула губи. 

— Поліно, чому так пізно? — запитала, не піднімаючи очей.

— Заговорилися з Катею. Гуляли містом , — відповіла я, намагаючись звучати буденно.

— Ти надто багато часу витрачаєш на друзів. Тобі треба більше уваги приділяти навчанню, а не блукати по місту, — холодно мовила вона, перегортаючи сторінку.

Я важко зітхнула. 

— Мамо, я і так весь час вчуся. І, до речі, я — найкраща на курсі, — відповіла, намагаючись залишатися спокійною.

— Ця твоя зустріч із Катею — це ж ще одна витрата часу! Ти знову займаєшся дурницями, замість того, щоб зосередитись на важливому, — відповіла вона, нарешті відводячи погляд від зошитів і відкладаючи ручку.

Її голос звучав різко, ніби вона сварила не дорослу доньку, а неслухняну першокласницю.

— Це просто прогулянка, мамо. У вихідний день. Я не пропускаю навчання, все встигаю… Можна ж хоч трохи видихнути? — спробувала я пояснити, але відчула, як голос тремтить.

— Видихати ти будеш потім. Коли здобудеш освіту,  — мовила вона відсторонено, наче повторювала давно вивчену мантру.

— Мамо, я не можу жити під постійним тиском твоїх вимог! Я не хочу бути твоїм ідеальним проєктом, я хочу бути собою! — закричала я. 

Мама лише зітхнула, але в її очах я побачила невдоволення.

— Ти все ще дитина. І я краще знаю, що тобі варто робити. Тобі потрібно більше думати про своє майбутнє, а не про гулянки, — промовила мама своїм звичним тоном. 

Я мовчки вийшла з кімнати, грюкнула дверима й замкнулась у себе. Серце стискалося від болю. Вона все одно не розуміє мене.

Того вечора я довго не могла заснути. Мої думки весь час поверталися до маминої реакції. І до відчуття, яке супроводжує мене все життя: обмеження, неприйняття моїх бажань, відчуття, ніби я не маю права на власні вибори.

А могли б бути такі прекрасні вихідні.