Кері Ло - Тінь помилки , Кері Ло

Розділ 4 «Прекрасні вихідні»

Сьогодні субота і після обіду я пішла до Каті. Як і обіцяла, зайшла провідати її бабусю. Принесла улюблений київський торт Лідії Михайлівни, а вона пригощала нас своїм фірмовим вишневим пирогом. Ми всі разом пили чай на кухні, що пахла ваніллю, випічкою та затишком.

Лідія Михайлівна, як завжди, розповідала історії з роботи — вона все життя працює педіатром і навіть зараз, на пенсії, не може повністю залишити лікарню. В її очах стільки тепла, стільки світлої доброти, що я ловлю себе на думці: шкода, що в мене немає такої рідної людини. Але мені подобається вважати Лідію Михайлівну своєю бабусею — тим більше, що вона давно називає мене своєю другою онукою.

У їхній компанії завжди легко й спокійно. Наче світ стихає, і залишається тільки приємне тепло в грудях. Я щаслива, що в моєму житті є такі люди.

Після душевних посиденьок ми з Катею вирушили в кіно. Вибрали легку романтичну комедію — трохи наївну, зате без цієї сопливої драми. І десь посеред фільму я зловила себе на думці, що теж хочу відчути кохання. Таке справжнє, щире. Хочу обійматись, цілуватись, триматися за руки… Так, як це робили актори на екрані. Але водночас усвідомлюю: я навіть не знаю, коли зможу це відчути.

З моїми батьками та їхніми переконаннями я навряд чи до випуску з університету матиму стосунки. У мене просто немає на це часу. Та навіть якби хтось і з’явився, він обов’язково має сподобатися батькам. А це малоймовірно. Бо їм ніколи не подобається нічого з того, що я обираю. Навіть професію і університет вони розкритикували.

Вони хотіли, щоб я вступала до педагогічного, а я мріяла про університет архітектури та дизайну.

Тож коли настав час подавати документи, я просто зробила це по-тихому — туди, куди справді хотіла. А в пед — ні. Батькам сказала, що подала, аби не влаштовували чергову драму. Зізналася лише тоді, коли побачила себе у списках зарахованих.

Ох, який же тоді був скандал. Справжній вибух. Це був мій другий бунт. Перший був ще в дитинстві, коли я мріяла ходити до школи малювання, а батьки вважали це дурістю, яка “нікому не потрібна”. Тоді я також домоглася того, чого хотіла, але довелося поєднувати уроки малювання з уроками музики, аби догодити їм.

Зрештою батьки змирилися з моїм вибором університету. Вибору в них уже не було. Але, звісно, без умов не обійшлося. Цього разу звучало так: або я вчуся на червоний диплом, або після першого курсу забираю документи й вступаю туди, куди вони скажуть. Як на мене — шантаж, але на той момент це здавалося компромісом, виходом із ситуації. 

Я погодилась. Що мені ще залишалося? Тоді здавалося, що це справедливо — я ж порушила їхні очікування, обдурила… Але тепер, з кожним днем усе більше розумію, як несправедливо, коли тебе не чують. Коли все твоє життя — це нескінченне “треба” замість “хочу”.

Іноді мені здається, що вони не бачать у мені людину. Лише проєкт. Ідеальний сценарій, де я стаю вчителькою, виходжу заміж за “нормального хлопця”, якого вони схвалять, народжую дітей, не сперечаюсь, не висовуюсь, живу “як всі”. Але ж я не хочу так. Я хочу жити інакше. Хочу сама обирати, чим займатися, у що вірити, кого любити.

Та замість свободи — червоний диплом. Замість бажань — списки справ. Замість підтримки — вимоги, критика й холодна стриманість.

На щастя, хоч у друзях мені пощастило. Катя — мій ковток повітря. Вона завжди підтримає, обійме, пожартує й нагадає, що я маю право бути собою.

Після кіно ми ще довго блукали вулицями, поки вечір не почав опускатися на місто. А потім засіли в нашому улюбленому кафе на терасі. Тут завжди пахне корицею, грає стара французька музика, а на столиках стоять живі квіти. 

Я замовила латте з карамеллю, Катя — капучино й ванільний капкейк.

— Ти якась притихла, — констатувала Катя, зробивши ковток.

— Просто думаю… Думаю, що навряд чи колись зможу відчути те саме, що герої фільму. Але насправді… мені б хотілося закохатися, — зізнаюся, не піднімаючи очей.

— Поль, у тому коханні немає нічого хорошого. Повір, — відповідає вона майже беземоційно.

Я знаю, що для неї це болюча тема. Але все одно… мені потрібно з кимось про це поговорити. А Катя — єдина людина, з ким я можу бути настільки відверта.

— Я знаю, що в тебе був поганий досвід. Але ж не обов’язково, що в мене буде так само. І… ти ще можеш зустріти нормального хлопця, — кажу, повільно помішуючи каву в чашці.

— Не треба мені ні хлопця, ні кохання. Без цього всього легше жити. А стосовно тебе… я ні в якому разі не хочу, щоб у тебе було так само. І щиро сподіваюся, що ти зустрінеш справжнє кохання, — тихо відповідає Катя, і я бачу, як м’яко блищать її очі.

— Ох, коли ж я його зустріну, якщо в мене навіть часу немає нормально дихати? — важко зітхаю.

— Якщо чесно, я досі не розумію, навіщо тобі було йти в старости. Жила б собі спокійно, горя не знала. А так — бігаєш по універу, як вжалена.

— А здогадайся з трьох разів — навіщо воно мені?

— Батьки? — буркнула вона, вже знаючи відповідь.

— Угу. Вони наполягають, що я маю не лише добре вчитися, а ще й бути активною. Щоб усі знали, хто така Залевська.

— Ох… боюся, вони тобі ще й чоловіка самі оберуть.

— Та я вже нічому не здивуюся, — сумно посміхаюся. — Коротше, давай про щось хороше поговоримо.

Ми замовкаємо. Кілька хвилин просто сидимо у затишному мовчанні: Катя ковиряється у своєму капкейку, а я спостерігаю, як тепле світло ліхтарів лягає на тротуар. Надворі — пізній вечір, початок літа. Повітря сповнене запахами липи й свіжоскошеної трави, а на вулиці все ще гуляють люди — хтось із морозивом, хтось із кавою на виніс.

— Можеш уявити, що ми вже майже закінчили другий курс? Залишилося якихось три тижні! — підводить брови Катя.

— Катя, я ж просила про щось хороше. Думка про кінець курсу одразу тягне за собою заліки, іспити, день відкритих дверей… І, звісно, як мене знову будуть трясти за прогульників і нездані хвости.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍