Кері Ло - Тінь помилки , Кері Ло

Я не хочу думати про нього. Не хочу згадувати, як він нахилявся ближче, як примружував очі, ніби намагаючись мене розгадати. Його голос, самовпевненість, той клятий “крихітко”. Усе це липне до думок, як цукрова вата до пальців. І чим більше намагаєшся позбутись — тим сильніше прилипло.

Я не розумію, що саме він у мені викликає. Це не симпатія, точно ні. Це щось інше. Суміш роздратування, цікавості й тієї напруженої тривоги, коли хтось порушує межі, до яких ти давно звикла.

У дверях квартири мене зустрічає знайомий запах — свіжозавареної кави й пилу, який мама фанатично ганяє по кутах щодня.

— Поліно, ти вже вдома? — чується її голос із кухні.

— Так.

Знімаю взуття,  кидаю сумку на пуф у коридорі. Вона навіть не виглядає. Просто говорить:

— Як навчання? Все встигла? Завдання зробила? Як там у студраді?

— Усе нормально, — відповідаю коротко.

— “Нормально” — це не відповідь. Ти маєш усе робити вчасно. Ти ж знаєш, як важливо будувати кар’єру, Поліно. Ми з батьком сподіваємось на тебе.

Звичайно. Кар’єра, дисципліна, репутація. Це — мантри моїх батьків. Тато — завідувач кафедри в економічному університеті, мама — директор школи. У нашому домі немає місця спонтанності чи слабкості. А особливо — емоціям.

— Як у тебе з кресленням? Викладач нічого не казав?

— Ні, — зітхаю. — Усе в порядку.

— Добре. І не забувай про підготовку до заліків та екзаменів, кінець семестру все таки.

Мовчки киваю, хоча вона мене навіть не бачить. Її цікавить навчання. Успішність. Результати. Але не я. Не мій настрій, не мій день, не мої думки, що крутяться навколо усмішки нахабного архітектора.

Мені іноді здається, що я — це просто довгостроковий проєкт у списку їхніх життєвих досягнень. Не дитина. Не жива людина.