Кері Ло - Тінь помилки , Кері Ло

Розділ 3 «Роман»

Руки ковзають по холодному металу, ноги зісковзують зі щабля. Я лечу вниз, не встигаючи ні закричати, ні схопитися. Серце калатає в горлі і встигаю уявити як переламаю собі кістки, аж поки…

Міцні руки ловлять мене буквально за мить до зустрічі з підлогою. Я зависаю в повітрі — напівлежачи в чиємусь обіймі, перелякана, мов кішка, кинута в холодну воду. Пульс гуде в вухах, серце б’ється так, що мені здається, його чує весь архів.

— Ну й реакція в тебе, — сміється знайомий голос. — Я ж нічого такого не зробив. 

— Ти ненормальний! — викрикую, намагаючись звільнитися. — Ти міг мене вбити! Хто ж так підкрадається!?

— Та не перебільшуй. Я ж тебе зловив.

Я підводжу очі — і, звісно, це він. Роман Лісовський. Посмішка самовдоволена, як у кота, що щойно з’їв чужу сметану. Високий, із трохи недбалою зачіскою, наче вітер погрався в темному волоссі. Його обличчя — ніби з обкладинки якогось студентського буклету: різкі вилиці, пряма лінія носа, легка неголеність, що лише додає зухвалості. Але найбільше — очі. Темні, карі, з відтінком міцної кави, з примруженим, уважним поглядом, що здається… небезпечно проникливим. І ці очі дивляться так, наче вони можуть заглянути в саму душу. Від цього навіть подих перехоплює.

Ловлю себе на тому, що зависла на ньому, мов героїня дешевої мелодрами, і різко сіпаюсь, намагаючись вирватися з його обіймів. Бо ще трохи — і почну задихатись від пронизливого погляду його карих очей.

— Відпусти мене, — гаркаю, хоча моє серце досі виступає паніку.

— Гаразд, — знизує плечима, обережно ставлячи мене на ноги. — Але погодься, без мене ти б точно зустрілася з підлогою. 

Роман все ще стоїть біля мене. Надто близько і чомусь це мене хвилює. 

— Ідеальною була б зустріч, — бурмочу, відвертаючись. — Принаймні без тебе.

— Гостра на язик, як завжди, — посміхається, не відводячи погляду. — То що, може, тепер я заслужив хоча б «дякую»?

Я зціплюю зуби, насуплюю брови, вже готова щось випалити, але натомість просто глибоко вдихаю.

— Дякую, — стиха кажу, наче з великої милості.

— Як мило звучить з твоїх уст, — усміхається ще ширше. — Можеш ще раз повторити? Для настрою.

— Не перегинай, — бурмочу, відводячи очі.

— Що шукаєш? — запитує вже м’якше.

— Уже знайшла, — киваю вгору на плакати, які так і не встигла дістати.

Роман мовчки починає підійматись по стрем’янці. Я дивлюсь на нього здивовано. Він серйозно?

— Оце? — тягнеться до рулона.

— Так, — відповідаю коротко.

Він легко знімає його й передає мені. Його пальці мимохідь торкаються моїх. І мене наче струмом пробиває. Він, звісно ж, це помічає.

— Ще отой, будь ласка, — показую на другий рулон, трохи ніяковіючи.

— О, навіть «будь ласка»? Це вже прогрес, — піджартовує, тягнучись до нього.

Я закочую очі. Він знімає й другий, спускається вниз і, навіть не запитуючи, забирає з моїх рук перший.

— Куди нести це? — запитує з легкою усмішкою.

— У студраду… Але я можу сама, — додаю швидко.

— Може, й можеш. Але мені ж не важко. І, знаєш, доволі приємно — спостерігати, як ти знову, безуспішно, намагаєшся мене позбутися, — кидає через плече й іде до виходу.

Чекає, поки я замкну двері, і рушає вперед, спокійно несучи плакати, ніби виконує особливо важливу місію.

А я йду за ним, намагаючись не посміхатися. Ну звідки в нього цей талант — одночасно дратувати й викликати цікавість?

Ми підходимо до кабінету. Роман кладе рулони на стіл та трохи відходить від нього, але не від мене. 

І дивиться так проникливо, що в мене мурахи тілом табунами бігають. 

— Дякую, — бубоню, розгортаючи плакати.

— Хм, “дякую” — якось замало, — говорить зухвало, і я мимоволі підіймаю голову.

— Я так і знала, що просто так ти допомогти не можеш, — примружую очі.

— Нуу, за все в житті треба платити, крихітко.

— Не називай мене так, — ціджу крізь зуби. — Кажи, що хочеш — і йди звідси.

— На побачення ти точно не погодишся, — знизує плечима. — Тож пропоную компроміс: давай хоча б познайомимось.

— І все? Ти залишиш мене в спокої?

— Ні, звичайно. Але принаймні ми будемо в розрахунку.

Його усмішка дратує більше, ніж ранковий будильник у вихідний. І водночас змушує серце стисло тьохнути.

— Добре, — видихаю, схрещуючи руки на грудях. — Розрахуємось. Я — знайомлюсь. Ти — забираєшся.

— Чудово, — киває серйозно, наче це підписання мирного договору. — Роман. Роман Лісовський. Останній курс архітектурного факультету. Віртуоз проєктування й трохи чарівник.

— І трохи самозакоханий, — додаю.

— Це не так вже й погано, як тобі здається. Тепер твоя черга.

— Поліна. Другий курс, дизайн інтер’єру. І я не в захваті від самовпевнених типів.

— Але все ж трохи вражена, — примружується, спостерігаючи за мною.

— Тільки твоїм нахабством. Його складно не помітити.

— А мені подобається твоя чесність. Вона освіжає.

Він сміється — низько, коротко, так, ніби я знову його потішила, хоч і не намагалась.

— Ти мені цікава, Поліно. А це, знаєш, рідкісне явище.

— Ага. Як і половина дівчат в універі, — бубоню собі під ніс.

— Що? — нахиляється ближче.

Мовчу. Бо що сказати? Що його погляд змушує мене нервово гризти губу? Що він з кожною фразою виводить мене з рівноваги, але зовсім не так, як би мені хотілося?

Тож я просто хитаю головою й знову опускаю погляд на плакати.

— Нічого, — все ж таки відповідаю. — Тепер ми знайомі. Тож можеш іти.

— Можу. Але так не хочу, — підморгує і, нарешті, розвертається до дверей. — До зустрічі, крихітко.

— Не називай мене так! — вигукую йому вслід, але він лише сміється й зникає за дверима.

А я залишаюсь у тиші, серед розкиданих плакатів і дивного тепла десь під ребрами.

Дорогою додому я кілька разів ловлю себе на тому, що усміхаюся. Без причини. Точніше, причина є — Роман Лісовський. І це мене дратує.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍