Кері Ло - Тінь помилки , Кері Ло

— Хочеш, допоможу? — пропонує Катя. Як завжди, готова мене виручити, навіть коли в неї самої купа справ.

— Дякую, люба, але не треба. Краще займися своїми пропусками, у тебе й без мене проблем вистачає, — кажу. Вона ж минулого місяця перехворіла на пневмонію й пропустила майже чотири тижні.

— Що ж, у будь-якому разі ти можеш на мене розраховувати, — усміхається Катя на всі тридцять два.

— Дякую, ти найкраща, — відповідаю й посилаю їй усмішку у відповідь. І справді — яка ж я щаслива, що маю таку подругу.

Наступні кілька днів — ані слуху, ані духу того Лісовського. І я, чесно кажучи, зітхнула з полегшенням. Нарешті! Можливо, зрозумів натяк і відстав. У мене й без нього справ вистачає: кінець навчального року, завдань повно, заліки на носі. Та ще й день відкритих дверей — за два тижні. Голова обертом.

У четвер, після останньої пари, йду на зібрання студради. Сьогодні маємо обговорити деталі підготовки до заходу. Минулого року я теж брала в цьому участь, тож зараз хоча б орієнтуюся, хто за що відповідає і як усе має бути організовано.

Я заходжу до знайомої аудиторії. За овальним столом уже сидить кілька студентів. Киваю у відповідь на привітання й сідаю ближче до вікна. Дістаю блокнот, налаштовуюсь на роботу — треба швидко розподілити завдання, щоб не зависнути тут до ночі.

На щастя, атмосфера спокійна: без зайвих суперечок, кожен розуміє, що просто треба зробити свою частину. Я уважно слухаю, вношу нотатки, час від часу додаю щось від себе. Усе йде за планом. Нарешті хоч щось у цьому хаосі під контролем.

Після зібрання я ще затримуюсь у корпусі — потрібно забігти в архів і взяти матеріали для оформлення зони презентації факультету. Минулого року залишились гарні банери з інфографікою, кілька стендів з макетами й навіть стенд із фотографіями студентських робіт. Все це треба знайти, перевірити стан і відмітити, що саме знадобиться.

Архів знаходиться у старому крилі будівлі, де завжди прохолодно, пахне пилом, фарбою й минулим. Я вмикаю світло й озираюсь — полички вищі за мене вдвічі, матеріалів багато, а порядок… сумнівний. Хтось колись обіцяв його навести, але руки так і не дійшли.

Зітхаю, тягну драбину до потрібного стелажа й починаю підійматися. На самій верхівці бачу знайомий рулон із написом «Факультет дизайну: створюй простір мрії» — саме те, що потрібно. Витягую руку, намагаючись дістати його, трохи нахиляюся вперед, ловлю рівновагу… ще трохи…

— Може допомогти? — раптом чую позаду голос, від якого аж серце підскакує. 

— ААА! — кричу з переляку, різко смикаюсь та втрачаю рівновагу.