Кері Ло - Тінь помилки , Кері Ло

Розділ 2 «Я все одно не відступлю»

Жахливий ранок. Просто катастрофа. Склалося враження, що весь світ змовився проти мене.

Я проспала. Вода вимкнули, тож довелося мити голову запасом з пляшки. Добре хоч, ми завжди маємо про запас кілька баклажок — у нашому районі таке трапляється часто. Та це ще не все. Коли я вже зібралася сушити волосся — вирубили світло. От і біжу зараз червона, захекана, голодна й з мокрим волоссям на пару до викладача, який за запізнення ставить пропуск.

І я вже подумала, що гірше бути не може. Але може. Бо біля самого входу до університету мене перехоплює… він.

— О, крихітко, привіт. Я ж казав, що ще побачимось, — той самий учорашній придурок перекриває мені шлях, грайливо усміхаючись.

— Відійди, я запізнююсь на пару.

— Відійду, якщо ввечері підеш зі мною на побачення, — його усмішка, певно, фірмова, така самовпевнена, що хоч стій, хоч падай.

Я витріщаюсь на нього з таким обуренням, що в нормальної людини давно б совість прокинулась. Але не в нього.

— І з чого це я повинна кудись з тобою йти? — буркнула, намагаючись обійти його.

— Бо ти забрала моє серце, і тепер я не можу нормально жити. Весь час думаю про тебе…

— Хм. І це реально працює?

— Що?

— Ну оці твої дебільні підкати. Далі скажеш, що я — найгарніша дівчина в світі, і нас звела доля?

Він розгублено кліпає, мабуть, не звик, що з ним говорять так. Схоже, очікував, що я просто розтану.

— Коротше, — додаю я, поки він не встиг щось ляпнути. — Залиш мене в спокої. Відпрацьовуй свої дешеві понти на комусь іншому. Нам з тобою не по дорозі, тож не витрачай свій дорогоцінний час, — штовхаю його вбік і, не озираючись, мчу в корпус. На пару я все одно запізнилася — а це значить, що мене чекає відпрацювання.

— Я все одно не відступлю! — кричить цей нахаба мені вслід.

Я несусь на другий поверх, ігноруючи його слова, але дупою відчуваю — нерви він мені ще попсує. Підбігаю до потрібної аудиторії, намагаючись віддихатись. Швидко стукаю і обережно заходжу.

Вовкулака — саме так ми між собою називаємо викладача з історії архітектури та дизайну — вже почав пару. Стоїть біля дошки й сканує мене поглядом, від якого мороз по шкірі. Прізвище в нього Вовк, і виглядає він як справжній вовкулака: високий, дужий, суворий і з характером, що змушує боятись навіть старші курси.

— Вибачте за запізнення, — бурмочу, опустивши очі.

— Залевська, що трапилося? — голос суворий, наче грім у весняну ніч.

— Проспала, вибачте, — знову шепочу, не наважуючись зустрітись з ним поглядом.

— Сідайте, Залевська. Пропуск ставити не буду — тільки тому, що ви здібна студентка й староста. Але без покарання не обійдеться. Напишете реферат. На сто сторінок. Тему оберете самі.

— Добре, — зітхаю, сівши в перший ряд, єдине вільне місце. Катя сидить десь посередині, але пробиратись до неї зараз — не найкраща ідея. Доведеться сидіти з нашими заучками. Хоча, по суті, я й сама така — але перші ряди все ж не люблю.

— Від руки, — додає з ледь помітною насмішкою.

Я аж голову підіймаю й дивлюсь йому прямо в очі. Це ж скільки я його писатиму? Але нічого не кажу — просто киваю й розгортаю зошит.

Вовкулака продовжує лекцію, а я старанно конспектую. Час від часу крадькома зиркаю на нього. Якщо чесно — він справді гарний чоловік. Високий, спортивний, широкоплечий, із впевненою поставою. Зеленоокий. На обличчі — коротка борідка, яка ідеально пасує до його суворого вигляду. Йому, певно, не більше тридцяти. Але ж характер! Іноді на парах він так кричить на студентів, що здається —вікна тремтять.

Бррр…

Усі дівчата в універі слини на нього пускають — і при цьому бояться заговорити першими. І я не виняток. Слину не пускаю, звісно, але боюся — ще й як.

Хм… Зараз, коли я дивлюся на нього уважніше, він мені когось нагадує… І раптом мене осіняє — нахабу, що сьогодні вранці не давав мені проходу. Той самий впевнений погляд, та сама звичка поводитися так, ніби весь світ крутиться навколо нього. Вовкулака — старший, з бородою і холодними зеленими очима. А той — молодший, темноокий і гладко виголений. Але між ними точно є щось спільне. Наче родичі. Хоча, може, й справді родичі?

Я смикаю головою, намагаючись відігнати ці дивні думки. Ще тільки мені бракувало думати про нього під час пари. Повертаюся до конспекту, зосереджуюсь на лекції й намагаюся вгамувати бурю в голові.

Після першої пари ми з Катею спустилися в буфет перекусити. На щастя, наступну пару скасували, тож у нас з’явився шанс нормально поснідати. Я, звісно, ще нічого не їла — зранку було не до того.

Ми зайняли столик біля вікна, взяли по каві й сирники. Щойно побачила ці рум’яні пухкенькі шматочки, як одразу в роті набралася слина.

— Чого це ти запізнилася? — питає Катя, поки я обережно відпиваю гарячу каву.

— Ооо… — простогнала я. — Я проспала, а потім до мене знову причепився той учорашній придурок.

— І що хотів?

— Перекрив вхід і сказав, що пропустить мене, якщо я піду з ним на побачення, — відповідаю,намагаючись прожувати сирник.

— Ну, не дарма він мені одразу не сподобався. До речі, я дізналася, хто це.

Я здивовано дивлюсь на неї.

— Не дивись так. Я не спеціально. Просто до мене підійшли Настя й Ліка — вони бачили, як він учора до нас підкотив. Почали розпитувати чи в когось з нас, щось є з тим мажора. Ти ж знаєш їх, ці дві точно не пропустять жодного гарненького хлопця.

— Ну, це правда, — хмикнула я.

— Виявилося, що це Роман Лісовський. Син самого ректора. Красень, розумник, зірка університету, студент останнього курсу архітектурного. І, звісно ж, жахливий бабій. У нього новенька кожного місяця.

— Катю, мені все одно, хто він. Хоч син Папи Римського. Я просто хочу, щоб він зник з мого горизонту. Через нього в мене тепер реферат на сто сторінок! А попереду заліки… А я, між іншим, не просто студентка, а ще й староста потоку. Роботи — повний вагон.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍