Катерина Федоровська - Спокута на Сліпій горі, Катерина Федоровська

Розділ 5, в якому князь Владислав закохується

Владислав величаво й радісно заїжджав у рідні місця. Попри нестерпний біль, що сковував залізними лещатами усю спину від попереку до шиї, він щасливо й підбадьорливо посміхався дворовим людям.

Любили підгірці Владислава та шанували. Хоч і мав князь їхній непростий характер. А в молодості ще й був зухвалим нахабою, який полюбляв лише вправлятися з мечами та любуватися із жінками.

Та з віком він дорослішав, мудрішав. А одружившись, гонористий чоловік взагалі подобрішав, ставав м'яким та піддатливим, мов плавлений віск. Адже кохання цілковито людей змінює. І князь Владислав, що було зовсім не звично у ті часи, одружився з князівною, яку палко й щиро покохав.

Те одруження із Гориславою принесло йому страшне горе. Навіть року не прожили разом у мирі, злагоді, любові. Молода княгиня померла під час затяжних пологів, так і не подарувавши своєму коханому сина.

Болісно та важко переживав Владислав смерть коханої жінки та ненародженої дитини. Терпким вином та бездумними вчинками глушив той пекучий біль. Але біда не ходить одна. Трапилося з ним ще одне нещастя. І тепер йому, тридцятилітньому чоловіку якраз у розквіті сил, доводилося щодня боротися не лише з душевним, а й з фізичним болем.

Хоч нині, попри болісні відчуття, він намагався рухатися впевнено й легко.

Спішившись із коня, тепло обійняв свого управителя Тимона. Розпитав мимохідь про домашні справи, до повозки поспішавши.

– Усе добре, мій княже. Ніяких потрясінь чи бід у князівстві за твоєї відсутності не траплялося. А ти як в дорозі? Що сусід наш хотів, певно ж сватання? – із цікавістю заглядав у очі князя сивокосий Тимон.

– Так, винахідливий тесть мій все ніяк не заспокоїться. Хоче молодшу дочку мені спровадити, – якось занадто злісно промовив Владислав.

Адже хотів його далекий сусід, батько Горислави, ще раз породичатися із заможним правителем Підгір’я. Це здавалося Владиславові наругою над пам’яттю коханої, не зовсім зрадою, але ж чимось таким неправильним, чого не можна було допустити. Так і не домовилися ні про що. «Мала ще твоя Радислава. От буде їй вісімнадцять, тоді й породичаємось», – розпливчато відповідав на пряму пропозицію колишнього тестя.

Навіть попри те, що сестри зовні були дуже схожі, він не міг силувати себе, щоб залицятися до молодшої Радислави. Те шістнадцятилітнє дівча було йому осоружне. Проте і відмовити ніяк не можна було. Його тесть був людиною хитрою, мстивою і міг увіткнути ножа в спину в будь-який момент. Ні, категорично не можна було сваритися із правителем сусіднього, також великого й багатого, князівства. 

Владислав мав дбати передусім про справи державні, як мудрий та далекоглядний володар своїх земель.

Він був упевнений, що більше ніколи не зможе відчути тієї щирої та безумовної любові, тієї жагучої пристрасті та палкої захопленості, які викликала в нього тиха, скромна, неймовірно вродлива Горислава.

Навіть після її смерті не зміг дивитися на жодну жінку. Уже два роки так і цурався жіночої уваги та ласки. Знав, що серце його безповоротно розбилося і ніколи більше він вже не покохає.

До того, поки не побачив у траві при дорозі непритомну дівчину. Щось дзенькнуло у зраненому серці князя. Роздивлявся рівні лінії її носа, витонченого підборіддя, її тоненькі ніжні пальчики, що, мабуть, не знали тяжкої роботи.

І не лише спинний біль мучив князя, його роз’їдала цікавість. Хто ж вона?  Ця смілива незнайомка, що наважилася подорожувати у чоловічому одязі, одна. Адже який чоловік залишив би таку квітку при дорозі помирати?

Похмурий князь сам дивувався, звідки у нього з'явилася ніжність та якась трепетна турбота до цієї дівчини. Чому він так переймається її станом та здоров'ям? Вклав зручненько на своє сидіння в повозці, кутав її теплою ковдрою, відпаював джерельною водою та легким курячим відваром. Сам на себе був не схожий у ті миті згорьований та  невідворотно нещасний чоловік.

– Подивись, Тимоне, яку знахідку надибали в дорозі, – сказав Владислав, відкриваючи двері повозки. Сам узяв дівчину на руки, аж потемніло від болю в очах. Виніс на свіже повітря та обережно управителю передав. – Подбай про неї якнайкраще. Поклади у ті покої, що із моїми суміжні. Наглядатиму за нею.

Швидко попарився у розтопленій лазні, пообідав після виснажливої дороги й нетерпляче до своєї знайди відразу поспішив.

Її ще раз оглянув лікар, завітав Гордій і літня служниця Килина, котра добре на травах зналася. Усі зійшлися на одній думці: дівчина одужує. Жару немає, рана не кровоточить і аж ніяк не може бути смертельною. Чому не прокидається – не зрозуміло.

Владислав до вечора сидів біля неї у кріслі, тихо із Тимоном справи обговорюючи. А потім задумався на мить, блідим обличчям дівчини милуючись.

– Як ти гадаєш, Тимоне, хто вона?

– Ну, мабуть, із багатих панянок. Сорочка, та що була на ній, закривавлена, із шовку найдорожчого. Штани із телячої шкіри, найніжнішої, а може й взагалі заграничні якісь майстри їх пошили. Найімовірніше, натрапила вона на якихось розбійників, поранили її та речі всі поцупили. Але чому без супроводу, без охорони, в чоловічому одязі? Загадка! – розмірковував управитель.

– А як думаєш, які у неї очі? – щось зовсім невлад князівські питання були.

– Блакитні, мабуть. Волосся світле, шкіра бліда. Очі, напевно, кольору такого літнього спекотного полудневого неба. Небесна ніжна блакить, – вправлявся у красномовстві Тимон, щоб догодити своєму хазяїну.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍