Марі-Анна Харт - Печать долі, Марі-Анна Харт

Кайден зробив ще кілька кроків, і тепер стояв зовсім поруч, нависаючи над нею. Його погляд залишався холодним, жорстким, позбавленим будь-якого співчуття. — Якщо спробуєш втекти, у тебе це навряд чи вийде, — його голос був спокійним, але в ньому відчувалася прихована загроза. — Ти на території стаї, і покинути її без дозволу неможливо. Алана не відповіла, лише стисло губи, намагаючись приховати, як її охоплює злість. — Та якщо раптом ти все ж вирішиш це зробити, — Кайден нахилився трохи ближче, його темні очі пронизували її наскрізь, — ти зробиш мене посміховиськом. І я тебе покараю. Він витримав паузу, спостерігаючи за нею, вловлюючи кожну емоцію, що промайнула в її погляді. — Я вб’ю ту відьму, яку ти вважаєш своєю матір’ю. Алана різко вдихнула, її очі спалахнули гнівом і… страхом.

Вибір без повернення

Молодий чоловік вийшов із машини, грюкнувши дверима. Пізня ніч накривала вулицю густою темрявою, і здавалося, що вона віддзеркалювала його похмурий настрій. Він не планував сюди приїжджати. Це був його останній варіант, крайня межа, якої він хотів уникнути.

Він втупився у будинок перед собою, важко зітхнув і, зібравшись із думками, підійшов до дверей. Кілька хвилин стояв нерухомо, вагаючись, а потім тричі постукав.

Майже відразу за дверима почулися кроки. Десь хвилину панувала тиша, і тільки тоді замок клацнув. Двері прочинилися, і на порозі з’явилася жінка років сорока. Волосся скуйовджене, на плечах халат, а в очах — невдоволення. Вочевидь, вона щойно прокинулася і не була рада нічному гостю.

— Чого тобі? — її голос був хриплуватим після сну.

— Мені потрібна твоя допомога, — чоловік говорив швидко, ніби боявся, що передумає.

— І чим я можу тобі допомогти? — в її тоні читався скепсис.

Він мовчки кивнув у бік машини. На задньому сидінні, згорнувшись клубочком, спала маленька дівчинка. Навіть у тьмяному світлі ліхтаря було видно її темне кучеряве волосся та ніжні риси обличчя.

— Приглянь за Аланою, — його голос звучав прохально, але водночас твердо.

Жінка насупилася.

— Я не нянька.

— В мене немає іншого вибору, — він говорив тихо, майже розгублено, але його очі горіли відчайдушною рішучістю. — Я маю дещо залагодити. Повернуся за нею через кілька днів, максимум тиждень.

Жінка дивилася то на нього, то на дитину. Вітер холодив шкіру, нічна тиша тиснула на вуха.

Вона зітхнула.

— Заходь.

Чоловік зайшов до будинку, і різкий запах трав одразу вдарив йому в ніс, викликаючи легке подразнення. Жінка невдоволено фиркнула, кинула погляд на старе, зношене крісло.

Будинок був ветхим, стіни вкрилися плямами часу, а підлога скрипіла під його кроками. Усе навколо свідчило про давню історію цього місця та його забуту велич.

— Чому ти прийшов до мене, а не в зграю? — її голос прозвучав наполегливо, немов не залишаючи місця для відмовок.

Він провів рукою по обличчю, ніби стираючи втому.

— Тому що тільки ти можеш мені допомогти, — відповів він нарешті, дивлячись їй просто у вічі.

Жінка дивилася на чоловіка, і в її погляді читався ледь помітний натяк на співчуття, змішаний із наполегливістю.

— Розповідай, — сказала вона твердо. — Я не стану допомагати, якщо не знатиму всієї правди.

Чоловік стиснув кулаки, відвів погляд убік.

— Вони вимагають Алану. Хочуть забрати її в свою зграю.

Жінка напружилася, її очі звузилися.

— Хто "вони"?

— Зграя Півмісяця.

На її губах з’явилася ледь помітна гірка усмішка.

— Ці божевільні фанатики?

Чоловік кивнув, важко зітхнувши.

— Вони вважають, що вона їхня за правом. Кажуть, її кров належить їм.

Жінка похитала головою, стиснувши губи.

Вона перехопила його погляд. — Вони вже приходили до тебе?

— Так, — чоловік стиснув щелепи. — Двічі. Попередили, що наступного разу не питатимуть дозволу.

У кімнаті запанувала тиша. За вікном завив вітер, немов перегукуючись із його словами.

Жінка повільно провела рукою по столу, ніби зважуючи щось у думках.

— Якщо вони вирішили, що вона їхня, просто так не відступлять, — сказала вона нарешті. — Ти ж розумієш, що це не закінчиться словами?

Чоловік похмуро кивнув.

— Саме тому я тут.  Я залагоджу цю проблему і заберу Алану, — сказав він твердо. — А ти… ти приглянеш за нею?

Жінка ще раз уважно подивилася на нього, ніби оцінюючи його силу, витримку, здатність виконати обіцяне.

Вона мовчала ще кілька секунд, а потім глибоко вдихнула.

— Гаразд. Я допоможу. Але знай: після цього дороги назад не буде.

Чоловік обережно вийшов на вулицю, ковзаючи поглядом по тихій, холодній нічній тиші. Він взяв дівчинку на руки, намагаючись не розбудити її, і, покрокуючи тихо, як тінь, заніс її до будинку. У кімнаті було темно і затишно, лише м'яке світло ліхтаря пробивалося крізь вікно.

Обережно поклавши її на ліжко, він кілька хвилин сидів поруч, ніжно дивлячись на її спокійне обличчя. Потім, обережно поцілувавши її в лоб, накрив її одіялом, щоб вона була в теплі, і, не озираючись, вийшов.

Повернувшись до жінки, він коротко кивнув і поспішно вийшов із будинку, сівши в машину. Тишу порушив тільки звук двигуна, коли він рушив. Це було важке рішення, але він знав, що іншого шляху немає. Він зробив свій вибір, і тепер треба було йти до кінця.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍