Марі-Анна Харт - Печать долі, Марі-Анна Харт

15 років після.....

15 років після…

Алана спала, її сон був спокійний, і ніщо не могло передбачити те, що станеться далі. Та раптом її обірвав різкий дотик — хтось тремав її за плечі, ніби намагаючись повернути її до реальності, що вона так намагалась уникнути.

—  Вставай, швидко! — почувся напружений, майже панічний голос.

—  Що трапилося? — Алана відкрила очі і побачила перед собою Друену. Її погляд був сповнений тривоги, але очі не зраджували: вона була готова до будь-якої битви.

—  Вони прийшли… у нас мало часу! — її голос тремтів від страху, і Алана відчула, як холодний піт покриває її лоба.

Алана закам'яніла — це був її найбільший страх, страх, що одного дня за нею прийдуть. Із того часу, як її батько залишив її на виховання Друені, пройшло більше 15 років. Алана не пам'ятала тих днів, навіть обличчя батька вона вже не пам'ятала. Батько мав повернутися через тиждень, але так і не повернувся. Алана не знала, що з ним сталося. Друена, хоч і чекала на його повернення, так і не дочекалася. Друена, відьма з ковену Ланетор, була змушена покинути ковен. Ковен не захотів, щоб у них жила дитина перевертнів, а Друена дала слово, що буде піклуватися про дівчинку, і вже 15 років, як вона цього слова дотримується.

Алана знала небагато. Тільки те, що її мати колись була заручена з сином альфи стаї Півмісяця, та вона закохалася в перевертня з стаї Темні Вітри і без дозволу своєї стаї вийшла за нього заміж. Завагітніла і народила Алана. Ні стая Півмісяця, ні стая її матері не прийняли шлюб. Навіть стая її батька вигнала його, бо не була готова до початку війни. Тому її батьки стали вигнанцями. Як померла мати Алана не знала, і глибоко в душі підозрювала, що батька теж уже немає. За законами, Алану в якості компенсації пообіцяли стаї Півмісяця...

Алана швидко почала пакувати свої речі, її руки тремтіли, а думки метушилися. Вона не раз уявляла цей момент — той, коли їхні тіні знову з’являться у її житті. Кошмари про те, що одного дня за нею прийдуть, переслідували її вночі, але з роками ці страхи відступали, мов тіні, що тануть під сонячним промінням. І ось тепер, коли вона вже майже забула про це, день настав. Стая Півмісяця не забула про неї, і тепер її час настав.

Алана швидко запхала свої речі в сумку і, зробивши кілька останніх рухів, подивилася на Друену. Її обличчя залишалося спокійним, хоча в очах можна було побачити сум’яття. Вона знала, що це її останній шанс.

—Візьми,—  Друена передала їй пачку готівки. — Сідай в машину і їдь. Обирай маленькі міста, селища. Селися тільки в дешевих готелях. Там тебе не зможуть відслідкувати.

— А як же ти? — запитала Алана з сумом.

—Я за тримаю їх, — відповіла Друена твердо. — І подумаю, що можна зробити. Можливо, ми зможемо домовитися. Але пам'ятай, головне — уникай великих міст і тих місць, де живуть стаї. Якщо тебе помітять — усе буде скінчено.

Алана кивнула, не знаходячи слів, вона знала: ця дорога може бути її останнім шансом на свободу.

Алана швидко обійняла Друену, відчуваючи, як її серце стискається від розпачу. В очах загорялися сльози, але вона намагалася триматися. Вона була вдячна Друені за всі ці роки, за її підтримку, але зараз їй доводилося йти. Вона вийшла на вулицю, і, сідаючи в машину, не змогла стримати емоцій. Як тільки двері зачинялися, вона дала волю сльозам. Вони котилися по її щоках, немов невидимі нитки, що тягнули її до минулого, до тих непереборних спогадів про батьків, про втрату і про все, що тепер залишалося позаду.

Вона закрила очі і глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Але в її душі гнітило відчуття, що цей шлях, хоч і став неминучим, все одно залишить по собі глибокі шрами.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍