Марі-Анна Харт - Печать долі, Марі-Анна Харт

Ранок видався похмурим. Сонце тільки почало підніматися, але його світло ледь пробивалося крізь густі хмари. В кімнаті стояла тиша, яку порушив звук відчинених дверей.

Кайден увійшов, виглядаючи виснаженим. Очі темні, втомлені, наче він не спав усю ніч. Алана навіть не поворухнулася, сидячи на краю ліжка, втупившись у стіну.

— Я втомився, — його голос був низьким, майже зламаним.

Вона різко повернула голову, зустрівшись із його поглядом.

— То відпусти мене, — відповіла холодно.

Кайден нічого не сказав. Замість цього він витягнув з-під куртки пістолет і, без вагань, поклав його в її руки.

Алана здивовано подивилася на зброю, а потім на нього.

— Що це? — недовірливо запитала вона.

— Якщо ти справді вважаєш, що я вбив Друену… тоді вбий мене, — сказав Кайден спокійно. — І ти будеш вільною від мене.

Її пальці злегка здригнулися, коли вона обхопила холодний метал. Вона не відвела погляду від його обличчя.

— Думаєш, я повірю, що він заряджений? — гірко посміхнулася вона. — Гарний трюк, Кайдене.

Він мовчав, просто дивився на неї.

Алана стиснула губи, відвела погляд… і натиснула на курок, націлившись у вікно.

Пролунав гучний постріл.

Скло вибухнуло сотнями уламків, розлітаючись по кімнаті. Вітер рвонув у середину, здіймаючи штори.

— Якого біса?! — вигукнула Алана, дивлячись на пістолет із жахом. — Ти дав мені заряджену зброю?

Кайден не зрушив із місця.

Він повільно підійшов до неї, майже впритул, і взяв пістолет із її рук. Його пальці легко стисли зброю, він розвернув ствол… і направив його собі прямо в груди.

— Обирай, — сказав він рівним голосом.

Алана затримала дихання.

— Якщо ти вважаєш мене вбивцею Друени, — продовжив Кайден, — то зроби це. Прямо зараз.

Її груди стрімко здіймалися від швидкого дихання.

— Або, — його голос став тихішим, майже ніжним, — ти віриш мені. І живеш як моя дружина.

Алана дивилася на Кайдена, її серце билося в грудях, мов шалене. Вся її свідомість була заповнена хаосом, що важко було зібрати до купи. Час, здавалося, зупинився.

Вона відчула, як її рука тремтить, навіть не тримаючи зброю. Вона стиснула губи, намагаючись зібрати всі свої думки, щоб не піддатися емоціям. Це була межа. Між тим, щоб повірити йому або вбити його.

Але чи могла вона дійсно повірити, що він не вбив Друену? І чи могла вона дійсно забути все, що сталося, і жити з ним?

— Ти навіть не уявляєш, що я відчуваю зараз, — її голос був тихим, але з підвищеною напругою. 

Кайден не відводив погляду, і його обличчя залишалося майже непроникним, хоча в очах була прихована біль, яку він намагався приховати.

— Ти думаєш, що я не розумію? — його голос став м’якшим, хоча він все ще тримав пістолет, спрямований собі в груди. — Я знаю, як ти мене ненавидиш. Я знаю, що я тебе втратив. Але я не хочу тебе змушувати до чогось. Я не змушую тебе любити мене знову. Але я хочу, щоб ти мала вибір.

Алана закрила очі, намагаючись позбутися відчуття болю в грудях. Щось усередині неї скрипіло і рвалося, наче шанси на все, що було, розсипалися.

Кайден, продовжуючи тримати пістолет в руках, додав:

— Я не вбивав її. Я ніколи не хотів цього, і якщо б я міг, я б повернув усе назад, але я не можу.Вірити мені або ні вирішувати тобі.

Але ці слова ніби розбивали її зсередини. Вірити йому означало все забути, забути біль, забути втрату, забути свою свободу. А не вірити — залишити все на його совісті, залишити серце холодним і пустим.

Вона підняла погляд, в очах знову були сльози. Її голос пролунав тихо, але твердо:

— Я не можу бути твоєю дружиною. Я не можу просто віддати себе тому, хто забрав усе, що я любила.

Кайден мовчав, його рука тремтіла, але він не відвів пістолет.

Алана зібрала всю свою силу волі, зробила крок назад і сказавши «Я не можу», вирвала зброю з його рук. Що далі? Вона навіть сама не знала. Але не могла залишити все так, не могла підкоритися.

Алана відчула, як її рука стає важкою від напруги. Усі емоції переповнювали її, і серце битись в грудях, наче без контролю. Кайден був перед нею, його очі намагалися знайти хоч маленький знак, який би сказав, що вона готова йому повірити. Але в її душі було лише розчарування і біль. Вона не могла зламати себе, не могла піддатися на його умови.

Задихаючись, вона зрозуміла, що більше не може тримати пістолет у руках. Відкинувши зброю, вона різко кинула його на підлогу. Пістолет відкатився до стіни.

— Я не вбиватиму тебе, Кайден, — сказала вона, голос звучав порожньо. — Я не стану таким монстром, як ти. Я не можу бути твоєю дружиною.

Зробивши крок назад, вона повільно обернулась, немов прощаючись із минулим. В її очах не було ненависті, лише біль і тінь втрати. Вона розвернулася, щоб піти, але знала, що ця частина її життя закінчена.

Кінець