Аліна Гончарова - Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова
- Жанр: Любовне фентезі
- Автор: Аліна Гончарова
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ксенія, вставай! - вивів мене з роздумів голос матері.
З незадоволеним виразом обличчя я дивилася на розпатлану матір, що увійшла до моєї кімнати.
Пардон, колишню кімнату, тому що зараз ми переїжджаємо в інший будинок. І житимемо там із маминим майбутнім чоловіком, Сергієм Мировим . Що ще гірше: цей пихатий індик є іноземцем і приїхав з-за кордону.
- Ксенія! - повторила мама, намагаючись стримати роздратування, що так і рветься з неї назовні. - Чому б тобі не взяти речі, що залишилися, і не спуститися вниз?
Я могла назвати кілька таких «чому», але вирішила не злити матір, бо демон у цій жінці ніколи не дрімав. І це було перевірено неодноразово.
Внизу нас уже нетерпляче чекав Сергій, переступаючи з ноги на ногу. Ах, так, я намагалася якось підняти з мамою питання на обговорення з приводу походження її майбутнього чоловіка, але вона відчитала свою недбайливу дочку, заявивши, що я начиталася дитячих книжок.
А я то тільки й сказала, що Сергій – вампір. Ну, натякнула. Дуже не прозоро натякнула. Коли з'ясувалося, що «новий тато» не такий поганий, яким міг би бути, будучи кровососом, я трохи заспокоїлася і вирішила перетворити сказане раніше на безневинний жарт.
Мама була не проти, так що сильних і потужних проблем вдалося уникнути, та й Сергій так і не дізнався про мою поспішну заяву. Цьому, до речі, не можна було не радіти, бо відразу почалися б нескінченні розпитування, мовляв, "а звідки ти про вампірів чула?" і тому подібне.
- Давай речі, Ксеніє, - посміхнувся «татко», забираючи з моїх рук важкий рюкзак та пару сумок. – Сьогодні ти познайомишся із Сашком.
- А це ваш друг? - Замислено запитала я.
У слова Сергія я зазвичай не вникала завдяки природній лінощі і небажанню його слухати.
- Ні, Ксенію, це мій син. Я ж казав тобі, – спокійно пояснив Сергій.
- Ах, так, - блін, ще й «братик» буде.
Хоч би не малолітній збоченець років одинадцяти-дванадцяти, бо спокійного життя мені точно не бачити.
З такими невеселими думками багатостраждальна Ксенія Гончарова (чур мене, Мирової ніколи не буде) залізла в чорний мерседес Сергія і влаштувалася зручніше на задньому сидінні.
Поки мама зі своїм залицяльником мило спілкувалися, я подивилася в невелике дзеркало, що висить поряд із місцем водія. З нього на мене глянула вісімнадцятирічна дівчина з пишним каштановим волоссям і яскраво-зеленими очима.
Кхем, ну колір очей у мене від природи такий. А цього року ще й школу закінчуватиму. Ще тільки жовтень, але треба вже визначитися, на кого вчитися. Мама і так постійно настирливо і явно натякає, що настав час уже давно визначитися з майбутньою професією.
Машина повільно зупинилася поруч із старовинним двоповерховим особняком середнього розміру. Не чекаючи дорослих (якою я себе вже вважала, але іноді про це забувала), я вийшла з машини і, взявши нечисленні речі, вирушила на огляд будинку.
– Вибирай будь-яку кімнату на другому поверсі! – почувся окрик Сергія.
- Так прямо та будь-яку? - Зацікавлено запитала я, доходячи до пункту призначення.
- Окрім вітальні! - Невдоволено вигукнула мама.
Ех, шкода, такий план провалився...
Загалом на другому поверсі було три кімнати та вищезгадана вітальня. Вибравши те приміщення, яке видалося мені найзатишнішим, я почала розкидати речі по полицях. Якось усунувши наведений мною ж безлад, я спустилася на перший поверх.
Так, непогано тут усе облаштували. У всіх кімнатах вже були меблі, на кухні теж все було ідеально.
Хіба що, крім їжі, яка була відсутня.
- Мам, а поїсти що, нічого нема? - З образою в голосі поцікавилася я.
- Хочеш їсти - сходи в магазин, - відгукнулася моя мати.
- Не треба. Саша принесе те, що потрібно, – попередив Сергій.
Значить, вищезгаданого Сашка посилають у магазин. Дещо вже каже: цьому хлопцеві явно більше шести років, інакше він і за десять підходів не наповнив би холодильник.
Ганок заскрипіло, і я відчула новий запах. Намагаючись приховати це (а то Сергій почує недобре), поспіхом почала допомагати матері відтирати стіл від пилу.
- Доброго вечора, пані Гончарова, - пролунав бархатистий голос.
Озирнувшись, я побачила гарного хлопця років двадцяти, який чемно посміхався до моєї матері.
Це і є той самий Саша? О ні, він ще й вампір. В принципі це не дивно. Якщо батьки вампіри, то такими самими стають і їхні діти. Взагалі вампіри відрізняються від людей лише швидкістю реакції та підвищеною чутливістю (ну, слух, зір краще).
А ось переконання, що всі вампіри п'ють кров та вбивають людей – казка. Багато хто з них жодного разу в житті не вбив людину і навіть не знає смаку крові. А ось деякі вбивають громадян і п'ють їхню кров виключно заради забави. Тому я й злякалася спочатку, побачивши в маминому чоловікові вампіра.
Саша поставив пакети із супермаркету на стіл і повернувся до мене.
- Ну, а ти хто, жахливе створіння? – спитав він нарешті.
Ось чому цей хлопець мене так дратує, га?
- Це ти до мене, хлопче? - Запитала я «злісного вампіра».
- Не варто до мене так звертатися, я тебе майже вдвічі старший. Скільки тобі, одинадцять? – ніжно поцікавився Саша.
- Наступного місяця буде дев'ять. Дякую, що спитав, дідусь, - у тон «браткові» відповіла я.
Мати та Сергій весь цей час терпляче спостерігали за перепалкою.
Я не збиралася терпіти цього психа, який із самого початку нахамив мені коханої. Я й татка його не переношу, а тут ще й невгамовне чадо заявилося.
- Тебе до початкової школи зранку не підвезти? А то самій добиратися довго, ще заблукаєш, - продовжував знущатися Саша.
- Тоді вже до дитячого садка, - іронічно проголосила я.
- А ти… - почав Саша, але його фразі не судилося завершитися.
– Олександр! - Холодно перервав Сергій сина. - Перестань знущатися з сестри.
"Братик" закотив очі до стелі, показуючи, що я йому така сама сестра, як Сергій – мій дідусь. Але, змирившись, цей гад посміхнувся, демонструючи нам свою усмішку.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова », після закриття браузера.
