Катерина Федоровська - Спокута на Сліпій горі, Катерина Федоровська

Посеред безмежно широкої рівнини бовванів сірим облущеним самітником храм служителів Світлого бога. Навряд чи можна було б упізнати княгиню великого князівства Підгір’я у скромній жінці, яка сиділа на трохи спачених сходах. Підставляла своє красиве, ледь прикрашене дрібними зморшками обличчя до сонця, розгладжувала складки простої сірої сукні й терпляче чекала зустрічі із найголовнішим служителем храму.

Сивобородий старець у простому зношеному одязі спустився до неї та сів поряд.

– Вітаю, люба княгине, радий тебе бачити в нашому святилищі.

– Так, служителю. І я щаслива бути тут, – трохи із тремтінням в голосі сказала Лагода. – Хотіла поговорити з тобою, отримати прощення і спокуту за своє темне відьомство. Я шкодую, що пройшла такий шлях.

– Твій шлях привів тебе до тієї Лагоди, якою ти є зараз. Нічого в цьому житті так просто не трапляється. У всього є причина й наслідок.

– Але ж я була темною відьмою…

– Яка різниця, зрештою, як називається та чи інша магія: темна чи світла? Ти своїми вчинками довела, що служиш добру. Ти сприяла знищенню найбільшого зла. Я був на князівському дворі, я відчув ту надзвичайну силу від відьмака. Проте тобі вдалося його знищити. Тобі вдалося зробити неможливе. Ви гуртом позбавили світ від наймогутнішого з нечисті. Тож не варто відносити себе до темного боку, коли ти на світлому. Не переймайся, княгине. У кожного з нас свій шлях у житті, котрий треба пройти з гідністю. У кожного з нас своя спокута за колишні помилки. Але завжди є вибір. Щоразу ми стикаємося із роздоріжжям. І від того, яку стежку ти обереш, залежить те, де ти опинишся в кінці свого шляху. Слухай своє серце, але й прислухайся до свого розуму.

– А чи є неправильним те, що я досі звертаюся до відьомської книги. Варю зілля для свого друга Лукаша?

– Він не використовує їх для того, щоб нашкодити людям?

– Ні-ні. Він торговець зіллям, подорожує світом, продає мої доробки. Там переважно такі засоби, що допомагають зцілитися, подолати хвороби.

– Тож, виходить, що він також діє на благо для інших. Це не є зло.

Княгиня Лагода трохи зніяковіла, бо помітно було, що хотіла задати найважливіше для неї питання. Поправила пасмо неслухняного волосся, котре тріпав грайливий вітер.

– Мене ще хвилює таке питання. Чи насправді я дружина для Владислава? Ми повінчалися в храмі Світлого бога. Однак темними силами я пов’язана шлюбом із іншим.

– Я чув, що темний замок зник, розвіявся, мов пил. А оскільки ваш шлюб, мабуть, укладався у темному замку, то й можна вважати його скасованим. Ми не визнаємо домовленостей, що були створені в тому, іншому світі. Що таке шлюб? Чи це якась умовність для інших, те, що потрібно для людей чи для якихось вигод? Чи це щире поєднання двох доль навіки? Якщо друге, то у шлюбі ти була лише із Владиславом.

– Так, так, – кивала головою Лагода. – І буду з ним назавжди. Я кохаю його істинно, щиро, понад усе. І боюся, щоб любов моя не була для нього тягарем. Щоб не нашкодила йому. Адже чутки вже поширилися, що він у шлюбі із темною відьмою. І сусіди його обурюються.

– Ну, князь Владислав навряд чи колись зважав на думку інших. Знаєш, розповім тобі одну історію, хоч і маю зберігати таємницю. Однак я гадаю, що ти повинна це знати. – Узяв своєю старечою рукою ніжну руку Лагоди. – Нещодавно до мене приїздила княжна Радислава, плакалася гірко, що приходить до неї уві сні сестра й наказує і їй, і батькові відчепитися від Владислава й жити з ним у мирі та злагоді. А Радиславі радить знайти собі іншого чоловіка й навіть не думати про підгірського князя. Це я до чого веду, княгине. Тебе оберігають вищі сили, потойбічні істоти, твоя магія. Довіряй Всесвіту й живи це життя на повну силу. Будь щасливою та коханою, бо в цьому твоє призначення.

– А діти? Чи зможу я колись подарувати Владиславу сина?

– А що діти? – задумався служитель. – Так, це щастя та радість. Але головне – це світло в тобі, Лагодо. Не знаю, чи матимете ви з князем потомство, але нехай ваше кохання проростає всередині вас, міцніше й міцніше пов’язуючи ваші серця та долі. Пробуджуй усе найкраще в собі: вдячність за кожен світанок, радість від кожного прожитого дня, любов до цього життя. І Всесвіт почує тебе, відгукнеться до тебе, посилаючи щедрі дарунки.  Адже друге ім’я жінки – це «любов». Тож плекай цю любов у своєму серці й окроплюй нею усе навколо. Бо так було задумано Тим, Хто створив це життя.

Кінець