Демянів Юрій - Остання сповідь, Демянів Юрій

─ Хоч в такому випадку від моєї смерті постраждав й він, але знову ж таки, постраждали також мої рідні. Моя матір. Як же вона плаче наді мною. Як же я шкодую, що завдав їй такого болю. Чесно, коли все це розробляв, я не думав про неї. Я думав тільки про те, як відплатити йому за смерть тієї, що симпатизувала мені. Та й на матір навіть був ображений через те, що вона прийняла його у наш дім. Сестру взагалі зневажав, що вона не встояла перед ним і, так само як та дівчина, припала на його слова, манери та образ в цілому. Цим самим я хотів, щоб вони зненавиділи його. Та не розумів я, що цим самим розіб’ю серця своїм рідним.

─ Ти! ─ закричала знову жінка. ─ Ти вбив мого сина!

Зверталась вона до залицяльника, після чого накинулась на нього та стала нещадно бити. Він не опирався, а смиренно приймав удари, хоч його й несправедливо звинувачували. Побиття тривало не довго, бо слуги таки наважились відтягти жінку від гостя. А той продовжував лежати на землі, плакав, що правда, вже тихо.

─ Йому ніхто не повірив, що це ти сам у себе вистрелив? ─ поцікавився я, хоч прекрасно знав відповідь, тим паче, пам’ятаючи колись почуту легенду. Юнак просто похитав головою. Згодом він підійшов ближче до мене, де став на коліна та сумирно опустив голову.

─ В цьому я й хочу покаятись, щоб Ви відпустили мій гріх самогубства. Я шкодую, що причинив цей біль своїм рідним.

Самовбивство вважається найгіршим гріхом через те, що у ньому не можна покаятись. Заповідь «не вбий» означає, що не можна й себе вбивати. Тож якщо у інших гріхах посповідатись і отримати прощення можна, то, звісна річ, мертві, котрі таке вчинили з собою, вже не можуть нічого. Але я зараз є учасником сповіді мерця, котрий кається у своєму вбивстві. Знову ж таки, навряд-чи це унікальний випадок, якщо це трапилось зі мною, то могло статись з іншими отцями, але цього нас явно не вчили та не готували. Значить все-таки можна покаятись і отримати прощення від того, що відібрав власне життя.

─ Не думаю, що можу тобі відмовити, ─ невпевнено мовив я, хоч якраз задумався, а чи можна взагалі відпускати гріхи примарам, ─ але хотів би дізнатись, що трапилось далі з всіма.

Юнак підвів заплакане обличчя, після чого вмить навколо багато чого змінилось. Ми все ще стояли на тому самому місці, але вже тривав день, а навколо не було нікого. Звідси виднілось помістя, все ще у всій своїй красі, красива трьохповерхова будівля у стилі кінця XVIII століття. А подвір’я заповнене великою кількістю людей та екіпажів.

─ Там якраз проходить мій похорон. Я не можу на нього дивитись. Тож давайте тут розповім все бігло, що трапилось з всіма далі. Мій план щодо справедливості втілився, йому ніхто не повірив, що я  сам у себе вистрелив, визнали, що він вбив мене на дуелі. Так, він виправдовувався, казав… правду. Найняв адвокатів, але це не допомогло у суді. Та ось, почалась Велика війна, або Перша світова війна, як її називають тепер і, щоби не відправитись у в’язницю, записався добровольцем на фронт. Його відправили у Перемишль, де у перерві між штурмами та блокадами отримав поранення. Його не зуміли вчасно евакуювати, чи надати допомоги і він помер.

─ І ти задоволений цим результатом? ─ іронічно мовив я, на що він не відповів нічого. Хоча, судячи з його попередніх реплік, він вважав, що це для нього справедливе покарання.

─ Сам я помер 9 липня 1914. За двадцять днів до початку війни. Та коли війна почалась, мама з сестрою відразу виїхали звідси до родичів, спершу у Львів, потім у Зальцбург. Там й залишились жити вже після війни. Лишень через десять років після моєї смерті моя сестра таки вийшла заміж за звичайного бухгалтера. З початком війни ворожі війська майже відразу захопили наш край, а в помісті розквартирувались війська. Враховуючи, що, як її тепер називають, Тернопільська область, перебувала в окупації найдовше з всіх земель Галичини, тут вони затримались на довго. Лишень аж у липні 1917 року їх звідси вигнали. Але при цьому в будівлю влучило кілька гарматних снарядів, від чого мій дім сильно пошкоджено. Власне тому вій і став таким, яким Ви його застали. Руїна. ─ це слово юнак вимовив вкрай трагічно, що не дивно, це ж його рідний дім, у якому народився, жив та помер. ─ Після війни його ніхто не відновлював. Мама більше не верталась сюди, вона померла у 1926 році, вже будучи хворою та не маючи можливості на таку довгу поїздку, враховуючи нові кордони. Лишень через рік сестра приїхала сюди з чоловіком та дочкою. Вона аж зомліла від того, що побачила у що перетворився наш дім. За цей час вона жодного разу не посміхалась. Ще сильнішим ударом для неї стало те, коли побачила наш родинний склеп, де поховано й мене. Але його не застала, свого часу туди також влучив снаряд і повністю все знищено. Після припинення бойових дій тут солдати зібрали те, що могли, та поховали у скромній могилі, позначивши місце поховання лишень скромним дерев’яним хрестом.

Вмить ми перемістились у зовсім інше місце та час, судячи з всього. Це знову мене вивело з себе, оскільки такі різкі переміщення справді лякають. Я ледь не впав, хоч на мене не діяло ніяких фізичних чинників.

─ Вибачте, ─ мовив юнак, зрозумівши моє становище.

Перед нами якраз стояла ота могила з хрестом, все доволі скромно. А неподалік чітко видно маєток таким, яким я звик його бачити, у стані руїни. Та й погода вже інакша, типово осіння, сіра, блякла, холодна. Хоча я не відчував цього, але інстинктивно скулився, оскільки одягнений у футболку та штани.

─ Тож така моя історія. Тому я знову прошу прощення за свій гріх, каюсь у тому, що своїм вчинком ввів у горе рідних, ─ сказав він, все ще стоячи переді мною на колінах.