Демянів Юрій - Остання сповідь, Демянів Юрій

Поки ще не повністю зсутеніло, я вирішив підготуватись до нічлігу. Розбив палатку в руїнах, все там облаштував. Багаття вирішив не розпалювати всередині, а зробив це за їх межами, на відкритій ділянці. Хоча вогонь би не зашкодив нікому та нічому, але вирішив, що цього не варто робити у приміщенні, хоч навіть й такому. Там посидівши трохи, погрівшись, посмаживши сардельок вирішив просто дивитись на вогонь. Не дарма ж ще древні придумали, що це одна з речей, на яку можна дивитись безперервно. А те, що зараз я є віддаль від населених пунктів, а навколо мене на велику відстань немає жодної людини, мене зовсім не бентежило, а навпаки, тільки одухотворило.

Навіть не розуміючи скільки часу минуло, я таки підвівся та загасив вогонь водою з пляшки, а саме місце багаття засипав землею. Виявилось, що вже доволі темно, але Місяць та зорі добре все освітлювали, мені навіть ліхтарика не треба, щоби дійти до місце свого нічлігу. Вже всередині руїн став на коліна, звернувши свій погляд прямо на небеса, промовив свою традиційну вечірню молитву, після якої лягав спати. Після неї заліз до палатки, вмостився на зручний каремат та подушку, накрився спальним мішком.

Не відразу поринув у сон, прислуховувався до навколишніх звуків, зовсім не боячись нічого. Десь здалеку, видно з села, чувся гавкіт собак, кумкання жаб, а також звуки різноманітних комах, котрі активізувались у цій порі доби.  Під ці звуки я й заснув.

Це був наче сон, а наче й ні, видиво виявилось цілком реальним, хоча якось раціонально пояснити все просто неможливо. Я стояв там ж де й розбив палатку, але ситуація навколо виглядала зовсім інакшою. Це вже ніякі не руїни, а цілком хороша, простора зала з цілими стінами білого кольору, на котрій висять безліч картин, дерев’яною підлогою, скляні вікна із невеликими вітражами і, що чи не найголовніше, стелею над головою, яку підпирали масивні колони та з якої звисала велика люстра. Неподалік від мене були сходи, що вели на другий поверх. Я оглядався, не в змозі зрозуміти, як таке може взагалі трапитись. Прекрасно розумів, що це не сон, але й реальністю не міг назвати.

На щастя я не відчував страху, мною повністю оволоділо здивування та намагання усвідомити, що тут відбувається. Я не зрушив з місця, хоча це б могло здатись доволі логічним, вибігти на вулицю де постаратись когось знайти та розпитати, що це за місце і як я сюди потрапив. Але замість цього спершу розглядав інтер’єр даної будівлі.

Вічно стояти мов статуя я не міг, тож наважився нарешті здійснити перший крок. А потім ще один. Так раз за разом підійшов до вікна, щоби се роздивитись. З нього відкривалась доволі мальовнича картина акуратного подвір’я, обнесеного великим та майстерно зробленою дерев’яною огорожею білого кольору, наче з мармуру. А вже за нею виднівся ліс та ріка з вже знайомим невеличким водоспадом. Сумнівам не зосталось місця, зараз я бачу те місце, задовго до того, як дана будівля стала руїною, а місцевість ─ майже хащами. У період свого розквіту, коли тут панувала розкіш, коли тут мешкали люди. Тільки як і чому я сюди потрапив. Та, що чи не найголовніше, як мені звідси повернутись до своєї реальності? Все виглядало доволі гармонійно та привабливо, певне також було літо, оскільки сонячно та тепло, повно листі дерева та чувся спів птахів.

Раптом почув, що двері позаду мене відчинились. Вмить розвернувшись, відчуваючи невеличку засоромленість, подумавши, що почну пояснювати.

─ Вибачте, я тут цілком випадково опинився. Вже збираюсь йти, ─ швидко мовив я, навіть не подумавши про те, щоби поцікавитись про те, що тут взагалі відбувається.

Але на мене та мої слова ніхто не звертав уваги. Залою пройшли дві жінки та один чоловік у чорнових сукнях та костюмі, відповідно. Вони несли таці з їжею та напоями. Я кілька секунд дивився на них, аж допоки вони не зайшли у іншу кімнату. Не довго думаючи, зразу ж рушив за ними. Крізь відчинені двері побачив стіл, вже вкритий різноманітними наїдками та двома пляшками вина. Але що саме там є, не роздивлявся, мене більше цікавили люди, котрі продовжували сервірувати стіл, та котрі не звертали на мене жодної уваги. Я кілька разів ще звернувся до них, але зовсім ніякої реакції, вони мовчки займались своєю справою.

─ Вони не почують Вас, ─ почув я доволі спокійний чоловічий голос позаду.

Обернувшись, та побачив те, від чого не просто захвилювався, а щиро злякався. Перед мною стояв молодий юнак, явно молодший за мене. Виглядав наче нормально, коротко пострижене волосся, майже лисий, сірі очі, трохи вищий за мене. Обличчя доволі дивне, оскільки з нього наче зчитувалось, що він постійно терпить якийсь біль, доволі сильний. Одягнений у білу сорочку та чорні штани зі туфлями такого ж кольору. Але ось що першим кидалось у вічі, те й злякало. На його білій сорочці, у районі серця була велика кривава пляма. Чомусь я зразу зрозумів, що це кров, а не щось інше, певне її нічим не можливо сплутати. Від цього видовища я зробив крок назад, не більше. Сам ж юнак в цей час підняв руки, демонструючи свою миролюбство.

─ Я не зроблю Вам нічого поганого, ─ його голос явно не загрозливий, ніякої агресії звідти не чулось, хоча видовище явно викликає негативні емоції. ─ Я постараюсь Вам все пояснити.

Цього я й хотів зараз найбільше. Страх почав поволі проходити, але тривога нікуди не дівалась, я надалі стояв напружений та мовчки дивився на юнака, в тому числі на криваву пляму на грудях.

─ Як же довго я очікував на Вас, ─ з якимось полегшенням мовив юнак. ─ Тобто, не конкретно Вас, а священика. Я дуже довго перебуваю в цьому місті, тож коли кілька років тому сюди завітали екскурсанти семінаристи, намагався встановити з кимось контакт. Це не так просто, навіть дуже важко, чи майже не можливо. Але серед всіх них Ви один, який більш відкриті ший до контакту. Можливо через те, що вам якось особливо сподобалось це місце? Саме тому Ви увесь час відчували магнітний потяг до цього місця, бо це я вас сюди кликав.