Демянів Юрій - Остання сповідь, Демянів Юрій

─ Невже ти злякався?

─ Ні. Гадаю, якщо ти так прагнеш дуелі, все має бути за правилами.

─ Американці ж справляються. Ось і ми так зробимо. Чекатиму на тебе опівночі, тут же.

І, видно, щоби опонент більше не міг ніяк протестувати, рвучко розвернувся та швидко подався до геть, залишивши свого недруга наодинці із явно неприємними думками.

Довго на нього надивитись я не мав можливості, оскільки наступної миті вже настала ніч. Такий різкий перехід доби вибив мене з пантелику, я навіть оглянувся, не зрозумівши, що трапилось, можливо навіть на певний час забувши, що все навколо зовсім не піддається логічному поясненню

─ Не хвилюйтесь, все нормально, ─ заспокоїв мене мертвий юнак. Він його слів я справді прийшов до тями, але також й посміхнувся від сказаного ним, через те, що ця ситуація явно не є нормою.

Тут же я вирішив розпитати його про все, поки ще немає якихось видимих дійств.

─ Невже ця ситуація не могла обійтись без дуелі? Ти ж розумів, чим все це може завершитись, ─ вказав я на його рану.

─ Я не міг витерпіти того, що цей покидьок регулярно сидітиме зі мною за одним столом, навідуватиметься до нашого маєтку, що моя сестра матиме від нього дітей. Це той, який не просто відібрав у мене дівчину, яку я любив, він безпосередньо причетний до її смерті. Не дивлячись, на те, що він шкодував про свій вчинок, саме він у всьому винен. Це не повинно лишитись безкарним. Ні матір, ні сестра не звертали уваги на мої слова, тож справу потрібно було вирішувати саме мені. Так я думав тоді. Тепер ж, я не знаю як би вчинив, а особливо знаючи, що станеться потім.

Поки він це говорив, я побачив, що з будинку вийшло двоє молодиків, якраз ті самі, які повинні. Йшли вони мовчки одне біля одного та наближались до нас.. Час від часу вони оглядались, чи часом ніхто позаду не йде, хтось, хто б міг уникнути того, що трапилось.

─ Це здійснено з метою помсти? ─ спитав я, допоки живі фантоми ще наближались до нас.

─ Можливо й так. Гадаю, мною тоді керувало відчуття справедливості, щоби його покарано за її смерть, та небуття зі мною. Справді, в цьому елемент помсти й відчувався, але як частина вже згаданої справедливості. Також небажання, щоби він став моїм названим родичем. Загалом, хотів, щоби його поруч не було.

На безхмарному небі сяяв повний Місяць, тож не дивлячись на ніч, все чітко видно, тож не дивно, що живий юнак вирішив стрілятись о такій порі доби. Фантоми вже наблизились до нас і, цілком очікувано, пройшли мимо, не звернувши на нас ніякої уваги, оскільки для них ми просто не існуємо. Примара кивнув мені головою, вказуючи, щоби ми йшли за ними.

─ Де зброя? ─ поцікавився я, оскільки лиш тепер усвідомив, що пропустив цей важливий момент дуелі.

─ Ми перед цим вирішили стрілятись на револьверах. У моєму домі було кілька таких, тож один взяв собі, а інший вручив йому. А також по одній кулі, щоби без варіантів.

Надалі всі продовжували йти мовчки. Я почав відчувати хвилювання перед тим, що мені доведеться побачити. Власне, надивився я достатньо, але ось зараз наближається пік всієї цієї вистави, на яку мене запросили стати глядачем. Знову ж таки, сумніваюсь, що я єдиний, хто має такий досвід, але впевнений, що нас таких не так вже й багато.

─ Ти розумієш, якщо ти мене вб’єш, тобі це ніяким чином ніхто не пробачить. Я говорю про твою матір та сестру. А ще тебе покарають за вбивство, ─ сказав гість.

На це не прозвучало ніякої відповіді. Власне це була єдина вимовлена фраза під час ходьби. Через деякий час вони, й ми разом з ними, дійшли до якогось дерева, яке росло за межами помістя. Кожен з учасників дуелі тримав у руках револьвер. Живий юнак витяг з кишені патрони та вручив один своєму ненависнику. Без зайвих слів той прийняв його та вставив у барабан револьвера.

─ Розходимось з цього місця на п’ять кроків, розвертаємось та стріляємо! ─ твердо мовив живий юнак.

Не дивлячись на те, що я вже знав результат цієї дуелі, мені все-рівно було цікаво спостерігати за цим. Це наче фільм, несподівану кінцівку якого знаєш, але тим не менш, хочеться дізнатись, як все це трапилось. Я стояв на місці та дивився то на одного, то на іншого, разом з ними рахуючи кроки, та готуючись почути постріл.

П’ять кроків відраховано, кожен з них одночасно рвучко розвернувся та прицілились один в одного.

Надалі продовжувала панувати тиша. Не зовсім розуміючи, що робиться, я дивився то в один бік, то в інший, не бажаючи зовсім нічого пропустити. Але ті двоє й надалі стояли у попередній позі, наче скульптури з простягнутою зброю, не здійснивши більше жодних дій.

Так тривало, здається, близько хвилини.

─ Так що, ти будеш стріляти? Бо я не буду! ─ почувся розважливий голос гостя.

На його обличчі з’явилась невелика посмішка, і сам він здійснив чіткий рух, підвів руку догори та таки нажав на курок, голосним пострілом випустивши кулю в небо. Цього я точно не очікував та не розумів, як це могло привести до того, що примара юнака стоїть біля мене з кривавою раною в районі серця.

─ Я ж все прекрасно розумію, мабуть ти розраховував на те, що я вистрелю в тебе. Тоді твоя сестра і матір зненавидять мене та не відбудеться шлюбу. Але ні, я не стрілятиму в тебе. Та й ти не вистрілиш, бо все-таки не хочеш розізлити цим самим свою матір.