Лєна Тесл - Митець, Лєна Тесл

Молодий юнак вже кілька років займається художньою роботою портретів на пам'ятники. Але творча криза приходить і в такій незвичній професії. Олександр впевнений, аби гідно зобразити останній портрет покійного, потрібно не лише багато часу, а і гарна муза. І, шукаючи нахнення серед живих, митець стрімко перейшов межу між творчістю і справжнім злочином.

Натхнення

- Не знаю… Картина не дихає взагалі.

- Пані, людина з картини не дихає вже років з п’ятнадцять. Розслабтеся, га?

- Знаєте, хлопче, я не буду забирати цей пам’ятник. Очі не моєї матері. Вони у неї добрі, а тут якісь злі. Переробіть.

- Та її кістки вже на попіл перетворилися, які в біса очі?

- Як Ви смієте? Негайно покличте директора! Це був останній день, коли Ви працювали з людьми!

- Ну знаєте, клієнти ще ніколи не скаржились на мою роботу, лише їх дурні родичі!

Коли мені вперше повернули пам’ятник, я був у розпачі. Тоді замовнику не сподобались губи небіжчика. Мовляв, занадто тонкі, але кілька ударів гравером і проблему було вичерпано. Проте, я дуже нервував. Як це повернули моє творіння? Стільки годин роботи і замість вдячності - зневага?

Далі ситуація покращилася, як не як, чотири роки б’ю обличчя мерців на камінні. Але з часом суперечки з замовниками стали нормою: не так лежить волосся, не такої форми брови, не така ніздря, а ось у неї була родинка на шиї, а тепер її немає. І решта, часом геть безглуздих, зауважень.

- Саня, скажи чесно, ти бляха наді мною знущаєшся чи що?

Директорка фірми з виготовлення пам’ятників, доволі молода жіночка, вже раз п’ятий, за останній тиждень, викликає мене до себе на килим. Але, визнаю, такою розлюченою я бачу її вперше. Навіть, коли різьбяр запоров замовлення на елітний комплекс (на хвилинку, загальною вартістю понад сотню тисяч гривень), вона трималася гідно. Хоча бідолаху більше ніхто і ніколи не бачив.     

- Я не винен, що та тітка дала таке херове фото.

- Кращого фото вони тобі уже не зроблять, Саня! Заради бога, ти був моїм найкращим художником. Що з тобою трапилось?

- У мене пропало натхнення.

- Натхнення? Ти серйозно? Щоб робити портрети покійним треба багацько натхнення? 

- Я - художник! Воно мені необхідно!

- Ти точно наді мною знущаєшся, - директорка панічно закурила цигарку. - Мій терпець за ці кілька місяців урвався. Останнє попередження, Саня, ще один такий прикол і сам станеш натурою для базальтової плитки. А сьогодні штраф.

- Та якого…

- Такого. За грубість клієнту. Тепер вали з-перед очей моїх, шукай натхнення.

- Саме цим і планую зайнятися.

Я не збрехав директорці. Я й дійсно планував знайти своє натхнення. Хтось скаже, що у доволі дивний спосіб, але хіба ж побачення з гарною дівчиною може не окрилювати на творчість?

Я стояв через дорогу від кафе, де ми домовились зустрітися з Софією, і бачив кожну її дію через панорамне вікно. Навмисно приїхав раніше, аби не проґавити ці миті.

«Пробач, завал на роботі. Вже лечу до тебе, почекай кілька хвилин, будь ласка», - написав я у повідомленні, відправленому їй півгодини тому.

Мені подобалось спостерігати за нею.

Спочатку вона байдуже гортає меню, заздалегідь знаючи, що візьме лише каву. Потім робить фотографії інтер’єру закладу для інстаграму. А потім роздратовано пише повідомлення подрузі, який же я козел, що змушую її чекати.

Я завжди смакую спостереженнями за своїми моделями перед роботою, запам’ятовую кожну їх справжню емоцію.

Врешті-решт, Софія втомилась, схватила свою сумочку і збиралась покидати кафе. Проте цього я не міг допустити, тому, роблячи стурбований вигляд, забіг у кафе.

- Софіє, пробач, пробач, пробач. На роботі був складний день, а потім затори, затори.

- Година, Саша. Я простирчала тут довбану годину.

- Так, так. Вибач, не такою я уявляв нашу першу зустріч. Пробач. Нумо вип’ємо кави.

- Вина.

- Найкращого. Ходімо за столик.

- Міг би й квітку якусь нещасну купити, - буркнула Софія і попрямувала до вільного місця.

Насправді, це моя най неулюбленіша частина, побачення. Я збрехав, коли сказав, що це мене окриляє. Ні, геть не так. Слухати всі ці історії з дитинства, дізнаватися людину, робити вигляд, ніби мені не все одно, а, найгірше, підтримувати розмову.

За ці кілька місяців я побував на з десяток таких зустрічей. І це мене неабияк втомлює. Різні люди, різний вік, різна стать. Так, я знайомився зі своїми моделями і на гейських сайтах. І кожен раз одне й те ж. Ніби всі вилізли з одного заводу. Змінюється лише зовнішність. Але жодна з моделей так і не подарувала мені ідеальний портрет.

У Софії був шанс виправити цю статистику. Юна дівчина, довге хвилясте руде волосся, світлі блакитні очі, маленький витончений ніс, пухкі губи та гострі вилиці. Вона має стати найкращою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍