Лєна Тесл - Митець, Лєна Тесл

- Ти взагалі мене слухаєш? – дівчина вибила мене з власних думок. - Якщо тобі нудно, так і скажи.

Я, навіть, не звертав увагу на її порожню балаканину. Але чомусь впевнений, що мова йшла про те, яка вона молодець, всього досягла сама. І дорогий телефон, і годинник, і дизайнерську сукню разом з прикрасами, вартістю у тисячі доларів, звичайно, також самостійно придбала. А весь секрет у позитивному мисленні, запитах до Всесвіту, диханню маткою та тостам з авокадо та лососем.

- Ні-ні, що ти, пробач. Замислився про роботу.

- Всі ви такі. Чим хоч займаєшся? Бо все я та я жаліюсь на свою блогерську діяльність, а ти ніколи не розповідав про власну роботу.  

Точно, Софія – блогерка. Міг і здогадатися. А я ж, зазвичай, на побаченнях брешу про себе все, починаючи від імені і закінчуючи роботою. Але чомусь саме Софії з самого початку я казав правду. Олександр, двадцять вісім років, люблю тварин більше за людей.

- Я – художник.

- Та невже?

- А що, не схожий?

- У мене в уяві, усі художники витончені чоловіки статного віку. Знаєш, окуляри, борідка, піджачки, шарфики і решта… А ти…

Так, я був худорлявий високий молодик, ідеально поголений, а улюблений одяг – джинси і худі. Можливо, я і не вписуюсь у стереотипне уявлення про художників. Але, зрештою, я і не малюю пейзажі та натюрморти.

- Я художник по пам’ятникам.

- Це жарт?

- Чому ж це?

- Хіба тобі не моторошно працювати з мертвими?

- А повинно? Страшніше працювати з живими. Мертві хоча б не дорікають мені несхожістю. Да і приємно робити останній портрет людини.

- У мене аж мурашки по шкірі пробіглися. Добре, що я не попросила тебе намалювати мене. Бо на такий портрет ще років сімдесят не хотілося б потрапляти.

- Хто знає, може я й стану останнім твоїм художником.

- Ти так не жартуй. Особливо зараз. Чув про серійного вбивцю?

- Серійного вбивцю?

- У всіх новинах розповідають, а ти й не знаєш? Я через це боюся темними вулицями ходити! Кажуть, що маніяк вбиває геть випадкових людей! Але спочатку невинних хлопців та дівчат ґвалтує!

- Не ґвалтує, - я впевнено спростував це недолуге звинувачення.  – Нікого з них.

- Звідки тобі знати? Про такі жахіття не розкажуть по телебаченню! Да і навіщо це йому тоді? Він навіть нічого не краде! Вбиває заради забави?

- Або ж вищої мети.

Софія замислилась.  

- Це ж якої такої мети варті шістнадцять жертв?

- Взагалі вісімнадцять.

Я зрозумів, що бовкнув зайвого, адже ще двох не знайшли. Тож поки Софія нічого не збагнула у своїй рудій голові, я поспішно змінив тему.  

- Не хвилюйся, я впевнений, цього виродка скоро зловлять. А сьогодні, я проведу тебе додому, тож тобі нічого не загрожує.

- Знаєш, Сашко, у мене є краща ідея. Можеш не лише мене проводити, а й залишитися. Сподіваюсь, ти розумієш натяк?

Я впевнений, в Софії це говорить пів пляшки випитого вина. Але дівчата завжди роблять якісь дурощі на п’яну голову. Танцюють на столі, купаються у фонтанах, пишуть колишнім або ж впускають у свій дім геть незнайому людину. Але хто ж я такий, щоб відмовити своїй моделі в її останньому бажанні?

- Тоді не будемо гаяти часу?

Ось тепер починається моя улюблена частина, яка дійсно мене окриляє. І мова геть не про секс.