Демянів Юрій - Остання сповідь, Демянів Юрій

Протягом кількох наступних років мене переслідувала думка, що я все ще хочу туди поїхати. Звісна річ, ми їхали в інші місця, але в жодне з них не хотів вернутись з таким бажанням, як до тих руїн. Чимось заворожили вони мене. Навіть не до водоспаду, а саме до колишнього помістя. Тож вже після закінчення семінарії, втілив у реальність своє бажання. Знову це була екскурсійна мандрівка, але вже із збірною групою. Екскурсовод вже інший, але оповідав приблизно те саме. Хоча без тієї іронічно-саркастичної манери, як попередній, але також не погано. Для цієї подорожі я не одягав священицьку рясу, а світський одяг, щоби нічим толком не відрізнятись від решти. Знову переповідав легенду про дуель та примару, навіть вказав гіпотетичне місце, де це сталось, за межами помістя, десь на півшляху від руїн до водоспаду. Хоча звідки такі дані, невідомо.

Цього разу більшість часу провів всередині руїн, наче хотів увібрати у себе всю цю енергетику, або ж навпаки, стати її частиною. Хоча нічого подібного не відбулось, просто насолоджувався перебуванням у зруйнованих стінах, під відкритим літнім небом, на якому ліниво пропливали великі білі хмари. Згодом таки рушив до водоспаду, та не на довго, лиш, щоби подивитись на нього, оскільки вільний час завершився і нам потрібно збиратись до автобуса, щоби їхати звідси.

З вікна я ще бачив руїни, задаючи собі питання, коли ж знову повернусь туди. Та, як виявилось, це зайняло не так вже й багато часу.

Цілий рік я прагнув ще побачити те колишнє помістя, наче магнітом тягло туди. Цього разу вирішив здійснити подорож туди самостійно. Спеціально для цього купив доволі хороший велосипед, а ще невеличкий намет, каремат і спальний мішок. Я вирішив не просто туди поїхати, а переночувати там. Так мене ніхто не обмежить у часі, достатньо поглину своїм єством ту енергію та віддам частину своєї, таким чином на духовному рівні поєднаюсь з тими руїнами, їх історією.

Тож одного липневого понеділка, в надії, що в селі, де я маю парохію, ніхто не помре, з самого ранечку, сів на велосипед, повідомивши кільком людям, куди я, і щоби телефонували, якщо щось трапиться, поїхав до омріяного місця.

Дорога явно не близька, але тим не менш доволі цікава. Варто зазначити, це перша така моя поїздка на велику відстань велосипедом з рюкзаком на спині. Проїжджав через різноманітні села, де люди фактично не звертали на мене уваги, через великі та малі міста, де увага до мене була ще меншою, дорогою навколо мене простягались поля, ліси, оминали мене різні автомобілі. Я їхав обабіч дороги, щоби не заважати іншим водіям, але коли так траплялось, що автомобілів не спостерігалось, я давав волю педалям та розвивав велику швидкість, що викликало у мене доволі радісні, юнацькі відчуття, коли можна уявити себе якимось супергероєм, чи чимось подібним. У населених пунктах швидкість зменшував, щоби не трапилось чогось непоправного чи просто неприємного.

Лишень раз зупинився на заправці, щоби купити там собі какао. Саме на заправках воно доволі особливе, але й ціна відповідна. Смакує там воно краще. Крім того купив ще деяких харчів, але не багато, багато чого мав з собою, якраз достатньо припасів на добу. Звісна річ це бутерброди з ковбасою, сиром та шинкою, відбивні, котлети, зварені сардельки. Із пиття взяв чай у пляшці, який вже охолов, кілька пляшок води, сік та кілька пластикових склянок. Також застрахувався від якихось неприємностей, тому взяв йод, вату, бинт та активоване вугілля. І, звісна річ, засоби гігієни. Хоч найчастіше їхав великими автошляхами, все-рівно часто звірявся із інтернет-картами, щоби потрапити все-таки туди, куди прагну.

Таки через кілька годин прибув до руїн того помістя, що ще раніше було фортецею. Оскільки це понеділок, то відвідувачів врази менше ніж у вихідні дні, не дивлячись на те, що тут є хороше місце для купання. Кілька людей все-таки присутні, вони поодиноко, чи парами знаходились віддаль одне від одного, фактично зовсім не звертаючи ні на кого уваги. Таким є і я.

Чесно кажучи, сподівався, що більше ніхто не має на меті залишитись посеред руїн на нічліг, все-таки прагнув зостатись там сам. Але не в праві вказувати людям, якщо вони у них таке саме прагнення як у мене.  Тож вирішив спочатку рушити до самих руїн, пересвідчитись, чи там нікого немає. Зрозумівши, зо нікого, трохи заспокоївся, але палатку ще не почав складати, краще зробити це ближче до вечора.

Прив’язав велосипед ланцюгом до одного з дерев, рушив також до водоспаду, щоби трохи освіжитись. Те чого мені не вдавалось раніше, зануритись у воду то трохи поплавати. Дехто робив таке саме, в основному біля самого водоспаду, відчути на собі всю силу води. Я ж вирішив скупатись там де вода врази спокійніше і там де людей менше.

Згодом походивши територією, з’ївши кілька бутербродів, просто сів та почав споглядати на помістя. Нарешті я ніяк не обмежений у часі, можу побачити це місце у всій красі сонячного заходу. А все до цього йшло. Крім того, побачив, що людей ставало все менше, дехто просто йшов, а дехто їхав якимось своїм транспортом. Споглядав на присутніх та припускав, хто ж з них, так само як я, може ще залишили ти. Та вже ближче до восьмої вечора, не залишилось зовсім нікого. Сонце зникло за лісом, і залишився лишень я та руїни помістя, до якого мене стільки часу тягло.

Я відчув доволі чарівну атмосферу передсутнікового стану цього місця. Мені захотілось походити територією, та відчути ще більше цієї чарівності, краси, оскільки, не дивлячись ні на що, раніше нічого такого не відчував. Звісно, я мав можливість відвідувати безліч храмів, соборів, просто церков з потужною духовністю, там відчував радісне блаженство, присутність Бога, але тут, в цей час, щось зовсім інше, наче також місце духовної сили, що наповнює мою душу своєю сутністю.