Демянів Юрій - Остання сповідь, Демянів Юрій

Гість взяв у кучера пакети та почергово вручив їх молодій та старшій господині, при цьому обдарувавши їх ще й поцілунком руки. Виконавши своє завдання кучер, як й передбачалось, мовчки покинув будинок.

─ Радий вітати, друже, ─ не прибираючи свою широку посмішку, мовив гість, підійшовши до юнака з простягнутою рукою.

Я бачив, що живий юнак не прагнув подавати руки гостеві, але спіймавши суворий погляд матері, змушений це зробити.

─ Чому він тобі такий ненависний? ─ спитав я примару.

─ Річ в тім, ─ почав він, ─ три роки тому я мав симпатію до однієї панянки. Ми добре з нею знались, тож вирішив спробувати знайти свою долю з нею. Спершу доволі дружелюбно писав їй листи, на які отримував відповіді, а потім відвідав її дім. А цей, ─ кивнув він в бік фантома гостя, ─ був моїм тоді хорошим приятелем, тож майже відразу розповів йому про неї. А згодом й познайомив. Видно це була моя фатальна помилка, оскільки через деякий час вона перестала так активно відповідати на мої листи, які вже були доволі сухими. А ще згодом до мене дійшли чутки, що вони часто здибаються. В результаті так сталось, що мій тодішній приятель перетяг до себе всю її увагу.

─ Що ж він тоді тут робить? ─ спитав я, коли настала пауза у його оповіді.

Юнак поглянув на мене. Його мертві очі наповнені смутком та печаллю, котрої не позбувся протягом стількох років існування за межами життя.

─ Річ в тім, що вона померла. Поїхали разом зимою в Альпи, звідки повернулась вже хворою. Через місяць страждань, приблизно два роки тому, померла. І все. Звісна річ, вже відтоді він не був моїм приятелем, розірвав з ним всі відносини, як і з нею. Але коли вона померла, я ще більше зненавидів його. Та ось коли, тепер, коли ми це бачимо, мені повідомили, що цей тип має намір залицятись до моєї рідної сестри, це для мене наче плювок в обличчя.

Якщо більшість розповіді він намагався говорити спокійним тоном, не видаючи своїх емоцій, то ось останнє речення сказав із неприхованою люттю. Доволі справедливою. Я, бачачи як гість безтурботно бесідує з дамами, наче нічого не трапилось, почав сам відчувати до нього зневагу. Лицемірство мені вдається важко терпіти. Хоч я й священик, але як і будь-яка людина, маю своє ставлення до всього навколишнього, тож починаю розуміти примарного юнака, що зробив мене свідком всього цього. Кожна людина повинна зневажати лицемірство та лицемірів. Людина, котра вчинили злий чи навіть просто негативний вчинок, повинна визнати свою провину, а не робити вигляд, наче нічого не трапилось. Особливо перед тим, перед ким вона завинила.

─ Чому ж твоя матір та сестра погоджуються на такий союз?

─ Річ в тім, що ніхто з моєї сім’ї не виймав ту ситуацію як щось особисте. Я не мав офіційних відносин з тією молодицею, лишень мав наміри. Тож коли її він відвів від мене, а через кілька місяців вона померла, ніхто у цьому домі, окрім мене, звісна річ, не сприйняв як щось особисте чи болюче. Та й враховуючи, що після смерті батька економічні справи нашої сім’ї не стали покращуватись, а навпаки, тож для моєї матері, одруження своєї дочки з ним, виявилось доволі хорошою перспективою. Тому всі мої протести ігнорувались та мене змушували поводитись ввічливо з тим, кого я ненавидів.

─ Он як, ─ мовив я, кинувши погляд на кривавий слід в області серця, досі пам’ятаючи легенду про дуель. ─ Зрозуміло.

─ Ні, ─ сказав юнак, спіймавши мій погляд, ─ Вам ще мало що зрозуміло.

─ Ти ж хочеш висповідатись, я правильно розумію. Саме для цього ти мені все це показуєш.

─ Так, саме так. Але Ви маєте все знати.

Якщо я сам став учасником такої події, то цілком ймовірно інші священики, різних конфесій, також мають подібний досвід. Не можу ж я бути таким унікальним. Лиш ніхто не говорить, оскільки не прийнято говорити про сповіді, а також, у це просто важко повірити сучасним людям, навіть духовенству, котрі максимально близькі до сакрального та ірраціонального.

Тим не менш, сповідати того, хто вже помер, цього мне явно не вчили. Але мені випала така нагода, від якої я не можу відмовитись. Це моє завдання, мене ж тягло, наче магнітом, всі ці роки сюди, спеціально для цього. Нас вчили, що нікому не можна відмовляти у сповіді, коли людина цього прагне. Звісна без щирого каяття сповідь це просто слова на вітер, або ж страх перед покаранням. Тож слідкуючи за цим всім, щиро сподіваюсь, що юнак не тільки хоче висповідатись мені, щоб отримати спасіння після смерті, але й справді кається у своєму вчинку.

Дуель вважається гріхом для всіх її учасників: як для того хто виграв, так й для того хто програв. Звісна річ, той хто виграв має гріх вбивства, тут все зрозуміло. Той хто програв також згрішив, позаяк це прирівнюється до самогубства, добровільно погодився на віддачу життя. Тож вже розумію, в чому хоче висповідатись мертвий юнак.

Поки відбувався наш цей діалог, жителі помістя та їх гість пройшли мимо нас до сусідньої кімнати, де вже накритий стіл. Фантом живого юнака пройшов повільно та останнім, але також, разом з всіма всівся за стіл. Сидів він біля матері, вона контролювала за емоціями сина, щоби той не демонстрував свого невдоволення.

─ Пропоную перенестись на два тижні вперед, ─ мовив примарний юнак та, не очікуючи моєї згоди, зумів перенести нас у часі. Оскільки це його спогади, тож, видно, він міг це робити без проблем.

Ніяких сильних змін не трапилось, лишень люди із-за столу зникли, та й сам він вже порожній, якщо не рахувати скатертини та вази з квітами. Ще пора доби вже наближалась до заходу.