Марко Кейк - Йолікі. Частина перша. Сни, Марко Кейк

- Що там?
У Марсії очі, як після навіжених атракціонів-гірок, ще й за умови, що її змусили бігати по рейках в вагончику без дна. Бо генеральний спочатку поговорив з кимось, потім погукав Сашка, потім знову говорив з кимось... А потім почалося неподобство.
- «Чорррт! Чорррт! Чорррт!» - шопотом повторювала білява лялечка гнівні крики пана директора, боязко косуючи на не до кінця причинені двері Його кабінету. – А тоді: «Бах! Бах! Бах!» Він щось швиргиляв у стіну...
- Головне, щоб не тебе, Марсієчко, рибонько. Ти злякалася?
- Ще й як! Я  думала, він з ума зійшов...
- Ти думала? Моя ти хороша. Який той Олімп безсовісний, налякав таку гарну дівчинку, вона аж думать почала... Нічого, нічого, сеструня моя, клонуня (Марсія, власне, і місцем в прийомній завдячує тільки неймовірній схожості з Сашком, але його за столом не припнеш, цеп порве і втече на волю), ми їм покажемо! – Бетмен розходився, не помічаючи, що під напівопущеними віями «сеструні» збираються тихі грози. – Ух, як ми їм... Ніякого чаю, ніякої кави... І на олімпійських їхніх бенкетах в дурнуватих костюмах покоївок прислуговувати ми теж більше не збираємося! Досить! Пішли в профком!
Марсія губиться.
- Але... я не прислуговувала на бенкетах в костюмі покоївки...
Сашко ласкаво мружить очі і нахабно лізе в шафу з чайними атрибутами по печиво. Обирає найкраще, закидає голову і з насолодою хрумтить зразу трьома шматками.
- А що так? Сукенка не налізла? То треба по чотири біляші в обід їсти, а не по два.
- Ах ти! Змій ти! Я не їм по два! Кинь печиво, кинь, це не тобі, це пану директору з Марса привезли, він його ще в Академії любив. 
- В Академії? Ого! Як же я кину таку цінність, тут скрізь сміття. 
- Тобі смішно... а скло летіло – аж сюди дістало! – секретарка генерального знову стає розгубленою дівчинкою. Це її звичайний стан за винятком періодів сну. 
Дійсно, дрібні скалочки блищать на порозі і перед ним. Пахне буряківкою. Це що таке? Гаря білячка чи як її? 
Сашуня згадує, що хоч довге та буремне, та життя в нього одне. Добиває печиво (скажені гроші, між іншим) і струшує крихти зі стильного костюмчика. 
- Та ну, не піду я туди. У світі є багато місць, куди можна піти. Крім туди. 
- Іди, будь ласочка, - пищить і молитовно складає тоненькі ручки мила білявочка. Точнісінько такі були в Йолікі у сні. Йой, що ж то воно... І дитина в животі...
 Герой Саша глибоко дихає, набираючись сміливості, і робить крок до кабінету своєї половинки. Трьох четвертин своїх, якщо брати живу вагу.
Керрол сидить за столом перед монітором і тре лоба руками. 
- Гукав? Ти щось дізнався?
- Іди. – каже Керрол якимось занадто солодким голосом, спокійно та лагідно. Сашко робить крок, другий, обступаючи бите скло, бризки соусів та калюжки безневинної буряківки – весело Зевес на Олімпі час провів, дивно, що галушки по стінах не сповзають. А тепер хоч до болячки ліпи, такий любенький. – Ближче. Будь ласка. До мене.
Поки Золотце безжурно витріщається на інсталяції по стінах (отута во ще капусти трохи додати, і в купі з салком та селерою вийде чисто пейзаж якоїсь терраподібної дальпланети, навіть кружечок сирокопченої до ладу, таке собі помираюче сонце, червоний здохлик, тобто карлик), за дверима з боку прийомної чутно скрегіт. Чи рипіння. І то не тісна сукенка тріскається на Марсії від біляшів. То мстива дівка з превеликою втіхою тягне тумбочку, щоб загородити двері. Відрізати відступ бідному гуманоїду... Пастка? Зрада? Великий білий Бог його зрадив?
Сашко рвучко, аж кінці всіх трьох кіс злітають та бьють генерального по обличчю, обертається до вікон: решітки. Гарні, як мереживо, але міцні. Ще є двері в перемовну, в кальянну, в  бенкетну зали, але до них не достатися, не втекти: він вже біля Керрола, і той так ласкавенько, ніби обіймаючи, бере його за поясок штанів:
- Сонечко, ось ці шановні добродії...
Добродії? Де. Він. Побачив. Добродіїв???? Шльондряцькі рогаааааааааликиииииии!!!
Хто не знає, як вищить на нотах третьої та четвертої октави гуманоїд, що виріс у наповнених киснем лісах і достатньо розвинув легені, співаючи так, наче його ніхто не чує (і не чув дійсно) - тому краще й не знати. Тим більш, гуманоїд, а не людина, і в нього не тільки легені особливі, а й вся горлянка. О, її так бажали б розітнути і дослідити десятки ксенологів світу!  Бо він не просто волає – виспівує, заходячи то в ультразвук, то в якісь пташині тьохкання, ніби в тому горлі не зв’язки, а система бісових трубок та скелець. І вони врізаються у вуха диким дзвоном.  Неееньааааа!
Усім, крім Керрола і Марсії, бо вони напхали у вуха спеціальної вологої тканини, Мак-Естелл раніше, а секретарка-вишкварка – тільки що, бо якби вона оглухла раніше, Сашка б побачив негаразд, а так нічого, операція успішна. Поверх звукоізольовано, на ньому більше нікого немає, крім тих осіб, «шановних добродіїв», що сидять в своїх кабінетах, але присутні тут, в кабінеті директора КЦ завдяки міжпланетному (і міжгалактичному) зв’зку. Але, схоже, вони про це вже жалкують.
А Сашко як жалкує, що повівся на цю авантюру з невідомою Йолікі! Через неї – ось! Мама! Ненніа!Ворогиииии!
Екран монітора поділений на чотири частини. Дві нижні зайняті пиками якихось панів в поліцейській формі: смаглявого товстого і худого, білого як спагетина. Нічого незвичайного. 
Проте вгорі – добродій з беззаперечною присутністю в родоводі рептилій – власне, саме через нього Керрол побоювався, що Сонечко дасть драла, і попросив Марсію прикрити тили тумбочкою. Та не на те він зважав. Попитав би у гуртожитку – там би швидко сказали, чого Їхня Високість бояться більш за все на світі. Крім математики і медицини, звісно. 
Комахи. Усе мале, що звивається, раптово злітає і падає просто на голову, що має обурливу кількість ніг, крихітних, бридко дряпливих жорстких ніжок... А в них ще й очей до бісової тітоньки, щоб у нас стільки гаманців з грошима було. А гірші за комах могли бути тільки павуки. Це все. Павук як вершина особистої піраміди жахів Алісоу. 
І треба ж такому трапитися – четвертим у команді, яка чомусь зібралася біля моніторів заради зустрічі з Золотцем Сашінькою, був арахнідом. Хоча напис на трьох мовах (державна, ніадейська загальна та космол) повідомляв, що то професор Сінгх. 
Яким чином потомки країни лотосів, павичів та манго відносилися до ніадейських розумних павукоподібних – справа десята. І Сашка те найменше хвилювало. У його родовід звідкілясь приплівся блудний Леголас, бо так негативно сприймати мирну расу милих восьмиоких, пухнастеньких череванів міг тільки альв з вічних лісів. Проте, альв повинен з павуками битися, а цей лише верещав, як не сповна розуму. Виявилося, що голос – теж зброя. Бо щось у ньому було таке, від чого професор Сінгх спрямував всі свої вісім очей в різні боки (ну ж бо, спробуй хто повторити), завалився набік в своєму широкому кріслі і почав робити всіма ноголапами «ача-ача». Що-що, а генетична пам’ять у нього була на рівні.
- Накрийте його казаном для м’яса, - поважно радить рептилоїд (принаймі, так перекладає автоперекладач). Тільки неясно, кого саме стосувалася порада. Можливо, обох учасників конфлікту.
Керрол вже і не проти: він потрапив у пастку, коли так жартома обхопив свого ангелочка за талійку, а вказівний та середній палець просунув у петлю на поясі для ременю. А те біляве змієня – круть! – і задля кращої безпеки під стіл залізло. Пальці пана директора опинилися у тісному зажимі, і йому прийшлося, голосно шиплючи від болю, лізти слідом, але він не вмістився.
- Сашуня, Сонечко, айяй, мої пальці... будь ласка, виииилізь...
- Та зараз... Як ти міг зв’язатися з павуками... Совісті в тебе немає. Киш звідси? Це мій сховок! У шафу ховайся! – тихесенько шипить базсовісний гуманоїд, з великими труднощами просуваючись під столом на чотирьох.
Керрол намагався тримати обличчя перед співрозмовниками. Але де ж ти втримаєш, як клята петля ріже... майже відрізала важливі частини організму - два пальці. А Сашко не думає ні про що, крім втекти подалі від страшного павука. 
Що поробиш, прийшлося вхопитися за пояс Сонечкових штанців та рвонути щосили. Ще один короткий крик обурення та болю, ґудзик не витримує і стріляє в підлогу, пальці Керрола отримують майже свободу – їх ще треба випутати з пастки, а сам Керрол отримує трофей у вигляді сашкових сірих із сріблястим полиском штанів. 
- ...я бачив таке неодноразово... – абсолютно спокійно та доброзичливо коментує рептилоїд для необізнаних із земними звичаями колег. Він і сам в тих звичаях ані бельмеса, проте хто у Всесвіті знає достеменно життєустрій неадекватних людей?  – Старший партнер здійснює ритуальну імітацію інтимного контакту з молодшим, демонструючи нам, що вони близькі, і він налаштований захищати та підтримувати його. Це так мило і зворушливо. Позбавлення одягу  нижньої частини тіла, яка у гуманоїдів асоціюється зі статтю, еротичними почуттями, продовженням роду, має глибокий сенс: сила та самовладнання зрілої особини перемагають емоційну нестійкість та поведінкову нестриманість юної особини. Тепер молодший заспокоїться. А якби ще посадити його заголеною частиною на сніг чи кригу...
Проти цього ніхто не заперечує. Навпаки, всі мовчки підтримують. Навіть пан Сінгх перестає робити кінцівками судомні рухи і нібито слухає. У павуків вух немає. А в цього пухнатого красеня півтора на півтора метри з двометровими кінцівками, може, і є.
Два гуманоїди, тобто (як каже напис на моніторі) інспектор Треві та інспектор Леві, слухають з широко відкритими ротами і очима. Раніше вони не знали про Номерград. Здався їм той людський осередок третього гатунку на занедбаній, покинутій нормальним людом старій Землі. А там он диви, як весело. Ритуальні імітації – аж гай шумить. 
 Сашко з усіх дурощів дає Керролу копняка по щиколотці. Строїть під столом такі викривляси, що ледь щелепу не звихує, крутить обома вказівними пальцями біля обох скронь і роззлючено шипить, як свіжа суміш соди з оцтом:
- Труси, трясця тобі й абищо! Розсівся, ти бач, як Тюдор в коронацію! Труси поверни, імітатор.
Ой, лишенько, Керрол же з штанами стягнув з нього ще й білизну. Гарно, під столом, не то у Сонечка були б усі шанси засліпити своїм сяйвом шановне панство. 
 Що не кажи, а одяг додає впевненості. Сашко в трусах вже не деморалізоване павуками маля. Вилазить з-під столу, погрозливо блимає в бік Сінгха: тільки спробуй зачепити! Я тільки в перші секунди обробився, тепер герой. Вдягає понівечені і неслабо подраті у поясі штани, розводить руками:
- Ну, і що мені тепер? Як тій Чиполіні, мотузками підперізуватися? 
Та іншого виходу немає. Керрол віддає йому краватку, і Сашко якось прилаштовує бідолашні штаненята на потрібнім місці, використовуючи вцілілі петлі пояса. 
І бурмоче, бурмоче, низько нахиливши голову «У, буйвол, мамонт, гарно, що навпіл не перервав, що воно за людина...» - проте помітно, що не сердиться. Йому смішно. Та гиготіти ніколи. 
Ледь навівши лад в одяз, він летить до монітора і чепким, як будякові гачки, поглядом впивається в обличчя блідого інспектора Леві. Від чого той стає ще блідішим, майже прозорим. Сидить дуже прямо і дивиться кудись вбік.
А в Сашка – лихоманка озаріння, гарячкова хвиля упізнання – він вже не боїться нікого і нічого, він не бачить професора Сінгха (чому той дуже радий), йому байдуже на всіх павуків і тарганів світу, най би вони і позбрідалися в цей кабінет. Навіть дивно, яким серйозним і зібраним він може бути, коли не строїть з себе пришелепкуватого чужинця. 
Він вдивляється у обличчя інспектора і ниже слова, як скляні намистини: чік-чек-чок. Слова наштовхуються одне на одне, їх не всі й чують – спробуй, розбери, що те дивне хлоп’я бурмоче на суміші мов. Керрол теж не чує – він неквапом йде до вбиральні, щоб вийняти з вух оте все начиння, розтерти стражденні пальці, потім до дверей - сказати Марсії, що антибетменська операція скінчилася і можна відсувати тумбочку. 
Коли він повертається, все зроблено. Ті двійко порозумілися. Інспектор Леві погоджується з Сашінькою ледь помітним рухом повік, а більшого Золотцю і не треба. Він знову напівбожевільне, безжурне та безсовісне дитя Всесвіту. І ніхто, крім інспектора Треві, не помітив і не зрозумів, що відбулося. Рептилоїди та арахніди не надто знаються на міміці людей та людиноподібних.