Марко Кейк - Йолікі. Частина перша. Сни, Марко Кейк

Чоботар без чобіт. Суперсенсор-прекогнітор не знає, що на нього чатує, бо він веде лайнери. Робота у нього така – вести лайнери. Не як навігатор веде, не крізь звичний простір – крізь простір можливостей. Подумки, не руками.
Для навігатора його лайнер – як величезна могутня голка, в яку вчеплено нитку вже пройденого шляху. Завдання навігатора – провести голку лайнера по полотну простору так, щоб не наштовхнути на загрози. 
Для суперсенсора лайнер – блискуча гостроноса намистинка, що вільно рухається в плетиві струн-можливостей, і струни ті обчіпляні подіями приємного і неприємного вигляду. Надто рано тікати від неприємностей не має сенсу, на довгому відрізку виникне нова напасть. Треба не пропустити момент, коли зміни стануть незворотніми, але не обов’язковими для твого об’єкту, закріпляться і приймуть чіткі контури,  а тоді перевести намистинку (якщо потрібно) на нову безпечну лінію – а там, люба,  всього гарного і в добру путь. Прогнозування небезпек у найбільш можливому варіанті подій (не майбутньому, то надто загальний термін, і мова ж не про час, а про часопростір)– ось це і є сенсорне сканування польоту. Хто вміє на два-три дні. Хто на тиждень. тиждень.  На місяць-два – то вже рівень столичних суперсенсорів вищого гатунку.  Для крутезних лайнерів у приватному володінні. 
Повне просвічування з докладним та вичерпним прогнозом на строк від півроку до півтора у людиноорієнтованих секторах дружніх галактик робили окремі суперсенсори. Не-люди – для людей. За окремим замовленням. Для особливо далеких та складних маршрутів. Таких не більше десятка на весь обжитий всесвіт. І Сашко (він же не-Сашко) серед них. 
Це було неймовірно, майже диво, але йому ніхто цього не казав – він і робив. Якби сказали, що неможливо – не сенсорив би. Йому що, більше всіх треба? Краще книжку почитати чи кіно подивитися, ніж виставити себе диваком. Диваків в цьому світі іноді б’ють. А ще можуть прив’язати до стовпчика і розкласти під ними багаття. Не гарантія, що вдасться того стовпчика витягти з землі.
Але Космоцентр – особливе місце. В ньому гуманоїд Сашінька нарешті наважився робити те, що в нього найкраще виходило: казати слова, що збуваються. Його за це не били і не закривали в погрібі, наклавши зверху мішків з висівками. Навпаки. Його поважали, називали «Олександр Порфирійович», пригощали смачними продуктами і платили гроші. Хороші пристойні гроші з портретами хороших людей, що написали про садок вишневий волохатий і контраспемсперу. А не дивні гроші з портретами білок і зайців, що зовсім несолідно, ніби купу цукерок з’їв і папірці у кишеню запхав. І допомагали йому соціалізуватися. особливо сусід по гуртожитку, Григорій Леонідович, дуже допомагав. Гуру соціалізації. Щастя, що у нього рейс вже місяць. 
Саша теж поважав і сенсорив не тільки лайнери. Всяке траплялося. Люди – вони як ті маленькі живі лайнери, теж бринять, почеплені на струни просторочасу, і він між ними. Рухаються, летять. Від немовлятства до старості. І не бачать, що з ними буде, не знають, чому їм погано і від чого буде гарно. А деякі починають бриніти так грубо й брудно, що руйнують струни, на яких тримаються самі та інші, ті, що поряд. Цього не можна залишати без нагляду. Не можна прощати. 
Сьогодні гарний день – по роботі. Спокійний, тихий, чистий день. Якби не Йолікі. Вона засіла у куточку голови десь згори зліва темно-червоною ягодою, що сповнена соку і скоро впаде, перезрівши. Або лусне і все забризкає... Її треба знайти і спитати: чого тобі? Навіть не спитати, подивитися в очі. І стане ясно, чого. 
Коли  вона трохи заспокоїлася, день знову став напрочуд гарним. Найкращим! Наймилішим! З його милими гарними лайнерами все в порядку. Летять собі і нічого не просять. Як лелеки у вирій. Світ навколо – це щось неперевершене. Погода, повітря, яке щастя, що він в Номерграді, яке диво, що йому виділили цей маленький зручненький кабінет, купили незрівнянно зручні меблі і цей пречудовий бездротовий шлем-підсилювач (він три дротових розгепав вщент, просто рвав всі дроти з м’ясом), це все Керрол постарався, щира йому дяка, яка він людина гарна, найкраща в світі, душевна, добра, мій дорогий, надзвичайний, найрозумніший в світі володар, куди скаже – піду, що скаже – зроблю, ахха, щоб тебе квочки недосиділи, цей шлем коригувати треба, він не просто сигнал підсилює, він всі емоції вивертає назовні...
Яриночка Таряничок – солоденький пряничок. Головний по зміні на своєму місці. Вона бачить, що Сашко не в порядку – скаконули і пульс, і тиск – і швидко скидає зв’язок.
 - Уух. – каже Сашко, знімає шлем і дивиться на нього, як на ворога. Яриночка заходить до кабінету – заради цього сенсора варто залишити диспетчерську.
- Ти в порядку?
- Так, Яриночко, зірочко. Я в порядку. А ось ця штука – ні. Хоча, якщо це масажер мозку зсередини, то все гарно. Так і має бути. Давай ти вдягнеш, перевіримо.
- Іди до біса. – Яринка хутко забирає шлем і витягує з мислемашини стрічку з записом сеансу. – Технікам віднесу. 
Шлем Алісова не вдягне ніхто в Космоцентрі. По-перше, то небезпечна річ, налаштована на одночасне сприймання інформації з чотирьох каналів зв’язку. Сашко звик, крутиться-плаває між ними, встигає скрізь і зразу. Інші сенсори беруть один-два поперемінно. То норма. Але Сашінька-Золотце поза нормами та правилами, стимуляція мозку тільки підсилює суперсенсорні властивості, а вони можуть знадобитися... ой, не вгадаєш, коли! Най Бог відвертає і заступає. По-друге, все одно нічого не станеться: з міркувань безпеки всі речі, що стосуються Їхньої Високості, в Центрі супроводу налаштовані особливим чином тільки на одного користувача. На інших то буде просто як пластикова чаша з мультиварки. 
- Що з лайнерами? Ти встиг попередити, що береш перерву?
- Та вони без мене не засумують. Я їм прогнози видав. Є над чим працювати. А ще... Лайнер-екстра «Гергрмгр» чи як його... отих синіх. Лем... леман...
- Лемонтинів.
- Так. Він трохи розмитий, ніби розтягнутий, а в часі чи просторі – не знаю, потім подивлюся. Інші в порядку. Днів на десять точно. Та не бійся, не кину. Ми погодили час сеансів, вийду завтра. 
- А сьогодні що?
- Раніше треба піти. 
- Хм. Йди. Тебе гендир кликав. Марсія каже, він був на нервах. Хоча перемовини гарно закінчилися. А потім він комусь дзвонив по спецканалу, а потім якось занервував.
- А зараз занервую я... Яринко, квіточко, може, я краще тут посиджу? Тепленько, м’якенько, тихенько... 
- Йди, бо отримаємо всі. Що у вас трапилося? Ти з самого початку сьогодні як не в собі...
- Зроби мені кавусі.
- Ти повинен швидко бігти в адмінкорпус.
- Кавусі з монею давай. Я раніше закінчив, шлем кривий, я маю право на хвилини самовладнання.
Ти диви, про права заговорив. Зазвичай себе не жаліє. Яринка варить каву. Сашкові і собі. П’ють мовчки. Той геній суперсенсорики, як завжди, по вуха у пінці. 
-Дай витру тебе, дитя мале.
- Витирай! Бо в мене зараз будеееее...
- Що? – якось трохи зябкувато в теплому кабінеті зробилося.
- Рандеву! – голосно повідомляє Сашінька, заводить під лоба         чортячі очі і заповзято струшує головою, зображуючи прилив шаленого натхнення від перспектив. Занадто веселий. Не до добра. – Все. Бувайте, не забувайте. Шлема спали, він мізки їсть. У мене і так біда з цим, а ще він. У, вража сила!
- Іди вже, - зітхає Яринка. Він іде. Тільки чомусь ноги терпнуть і хочеться сісти.