Марко Кейк - Йолікі. Частина перша. Сни, Марко Кейк

Поки Керрол знаходить і приносить «спиртне» - таке, яке б подобалося Їхній Високості (вони не п’ють надто кислого, надто солодкого, надто холодного, але люблять з бульбашками), Сашуня не тільки виходить на слід шоколадки-брют, але й страчує половину одним рішучим і  широким «кусь». Про яєшню він уже забув. І болісно зітхає. Щоб суворий Керрол не згадав, що зараз ранок, і не заховав спиртне назад, туди, де знайшов. 
Нарешті ігристе брют і гіркий чорний сходяться разом, і можна розпочати розмову.
- То кажи.
- Я кажу... – і замовкає. Хоч сидить собі любо-мило на табуреті серед кухні, погляд в нього такий, ніби він завис між світами догори дригом, а ті світи крутяться, крутяться перед очима і ніяк не можуть зупинитися. – Я – то вона. І дитина. Вона поряд, дуже близько. Але я думаю, що її немає. І мені так погано, так погано від цього... так сумно... і я не можу поворухнутися, не слова сказати,  я кричу з усіх сил... гукаю, гукаю...
- Кого?
- Себе, звісно. – в Сашіньку так легко провалюється третій бокал рожевого брюту, ніби то не спиртне, а узвар. Керрол посуває пляшку вбік – взагалі-то, Золотце не викидає коників у робочі дні, історію зі страшними снами заради наклюкатися зрання він би в вихідний затіяв. Та й то навряд, занадто заплутано.  - Ти можеш, врешті-решт, кинути жерти ту яєшню і послухати?

Керрол кидає і наливає собі з бульбашками. Він не дитя і не прив'язаний до лайнерів, йому можна.

- Я чую тебе. Ти  сам себе гукав, хоча не міг говорити?
- Аха...
- І тобі було дуже, дуже сумно?
- Та так...
- А може, це тому, що хтось влаштував нічні танці, та такі, що ноги вище голови підлітали? Як ти голову об трамплін не розвалив... Може, варто було книжечку перед сном почитати? Про безпеку на воді?
- Яка вода,  Кер-рол-ле! (о, злиться, бо зазвичй Мак-естелл для Сашуні – Керрі або Кей). Звідки ти взагалі...  Тобто, я з тобою серйозну розмову веду. Воно було не як завжди. Занадто... занадто чітке. Справжнє. Не таке, як звичайно, розумієш? Живе...
- Що «воно»? Твоє бажання набратися зрання винця з бульбашками? – Керрол не приховує скепсису, але Золотце того не помічає. Він у своїму перекинутому з ніг на голову світі, в нього очі досі двоколірні,  чорно-білі, як шахи,  – самі білки і зіниці, величезні, шалені, ніякої там лазурі чи фірюзи.  
- Та сон же мій! Те, що мені наснилося. – Сашуня ще одним грандіозним «кусь» страчує шоколадку остаточно і ласенько косує на пляшечку ігристого. Про «набратися» було не так далеко від істини. Йому не везе – Керрол сердитий. Приходиться тамувати спрагу чаєм з молоком. Не так цікаво, як спиртне, але корисно і поживно. – Я сумував.
- Зрозуміло. – Мак-Естелл плескає долонями по стільниці барної стійки і підводиться. Він вислухав, час виносити вердикт. – Тобі наснився жахливий сон, таке трапляється. Особливо коли гепатися разів сто в басейн з батуту. Це просто сон.  Все вже позаду, тому давай швиденько снідай, вдягаємося - і вперед, до праці! (Його Величність, на відміну від Їхньої Високості, трудоголік не нападами, а перманентно).
- Ні.  – Сашуня дивиться знизу вгору на майже двометрову постать, і погляд в нього вже не розгублено-безпорадний. Жорсткий погляд, гострий, і вираз обличчя зовсім не здивований, далеко не ласкавий. Хоча вуса з шоколаду і молочної пінки під носом його дещо пом’якшують. – Це не просто сон. Я знаю. І все ще не позаду. Вона зве мене. Вона кричить. І зараз. І зараз. І зараз... І ти або вислухаєш мене по-справжньому, або...
- Що? – питає Керрол пошепки. Вони з Золотцем знають один одного років десять, та нового щодня відкривається – на главу роману стачило б.
- Або не вислухаєш. – приречено відповідає Сашунічька, жалісно тягне носом і так тужливо зітхає, що видуває з носа неслабу шоколадно-молочну бульбу. Він її сором’язливо тре і шепоче, дивлячись на забруднену долоню. – Тоді ти будеш свиня. Рогата.
Бути таким дивним творінням природи Керрол не бажає, а ще більше він не бажає, щоб Сонечко сумував, ображався та, чого доброго, змушував його. Ні до чого. По-перше, вони обіцяли поважати думку один одного, а по-друге... Якби Заїнька-Сонечко-Золотце захотів, він би Керрола з його двома метрами і сто двадцатьма кіло не тільки всадив, а і вклав посеред кухні. Просто заради принципу. Чудово, що Сашінька не принциповий. 
- Ну добре, добре,  я лишуся і вислухаю, робота не вовк. 
- Тьотя Валя Вовк?  - Сашуня жваво розминає шию, ніби готується до двобою. – Кухар з кафе Космоцентру? Чому ти її згадав?
- Не тьотя  Валя. Просто не вовк. Не втече. Я готовий тебе вислухати. Тільки вмийся, будь ласочка. Ти трішечки забруднився. – Сашуня виходить, а Керрол, який на мить заборонив собі думати, надягає на голову пусту каструлю і довершує почату фразу. – Як оте сопливе дитя кочового племені, яке зроду не знало носовика.
Каструля на голові генерального директора містоутворюючого підприємства – річ незвичайна. Проте, коли в тебе вдома оселилося живе диво суперсенсоріки, яке зчитує думки на раз-два,  а то й скоріше, навчишся багатьом хитрощам. Каструля – то нормально. Через метал Сашко думок не чує. А менше знаєш – краще спиш. Що сьогодні особливо актуально.
Тож, коли Сонечко вертається з чистою рожевою мармизою, Керрол сидить собі і спокійно попиває чайочок, і зачіска в нього ідеальна. Аж занадто. 
- Давай ще раз.
- Аха... 
Сашко вагається. Те, що боліло ві сні, що гукало і довело до плачу. тепер здається не таким важливим. Майже соромним. Рознюнявся, як маля. Але тепер стало цікаво Керролу. Всі дзвінки він відбив,  терміни перших зустрічей спливли, його не потурбують – зрозуміли, щось важливе відбувається. Знають, хто поряд. Він має все з'ясувати.
- Тобі допомогти? Добре. Отже, ти – не ти, а вона. Вона сумує і плаче, бо в неї немає дитини. Дитина була, але вона її втратила. Правильно?
- Ні, не так! Дитина є, але вона думає, що немає! Вона нічого не знає, нічого! Не може поворухнутися.  Не може розмовляти. І плаче, і гукає мене,  тобто, я плачу. Я гукаю мене. Я... 
- Ти... Як тебе звати?
Сашуня затуляє обличчя розчепіреними долонями, ніби мале дитя, що грається в піжмурки. Поволі витягує з напівтемряви замружених очей свій нічний жах і все, що в ньому живе.
 - Йолікі... 
- Що?
- У мене таке ім’я, уві сні. Йолікі. Такого не буває? 
- Не знаю. Не чув. В світі безліч імен. Напевно, існує і Йолікі. 
Сашко бурмоситься.
- Звісно, існує. Хто ж мене кликав, якщо її немає?