Марко Кейк - Йолікі. Частина перша. Сни, Марко Кейк

Макку-Естеру-сан приймає ніппонців і розуміє, що перемовини не просто зайшли у кут, а ще й встали в куті на горох і голосно плачуть. Як би далеко не залетіли у Всесвіті діти Сходу, вони залишаються вірні собі. Ніппонські перемовники хотіли надзвичайно зручних для себе і кричуще незручних для КЦ угод. Ввічливі, бездоганні, привітні... і такі непохитні... 
Та пан генеральний директор не збирається продавати працю своїх людей задешево. Він сяє усмішкою – а вона зброя не менш потужна, ніж ніппонське мовчання -  і пропонує варіанти. Він може собі дозволити обирати клієнтів і ставити зустрічні умови. Його фірма вже не додихаюче агенство з сумнівних перевезень всілякого мотлоху, обвішане боргами, як цуцик блохами. Вони – Номерградський Космоцентр. В них є їм’я, досить відоме і вагоме, їх знають і обирають серед інших – ці ось, з неближнього сектору аж на Землю залетіли, і чомусь саме в Номерградський КЦ, а лишень в Державі транспортних фірм «далекольотів» - вісім. Не кажучи про  всю Землю. Однак, вони тут. 
Але роблять вигляд, що сказали останнє слово. Ось подивимося. Сашунька-Сонечко з тим супом... а може, він правий. Нагодувати гостей треба, дивись, добрішими стануть. 
Традиція годувати гостей чи пригощати напоями давно пішла в небуття – занадто багато відмінних від людини рас з’явилися в ближньому просторі, а у них свої смаки, свої уподобання в їжі. Нагодуєш гостя чимось не тим, а він візьме і того... в кращому випадку, змінить колір. І суди, тяганина. Тому кожен обирав, де і що йому їсти, сам. Проте, ці гості були людьми. Можливо, варто порушити заборону? Чи не образяться вони? 
- Спитай, чи бажають ці  праправнуки самураїв поснідати тут, в Космоцентрі? – каже Мак-Естелл перекладачу-андру. Той старанно видає машинний переклад; «Бусі-но хімаго-сан такі, кокоде чуйосоко торімасенька». Ніякої  душі. Не всміхнеться, не поворухнеться. Треба гарного перекладача.
Ніппонці кланяються і повідомляють, що для них велика честь ділити трапезу з керівником такого чудового підприємства, і вони б хотіли спробувати щось суто місцеве, номерградське,  державне, якщо ваша ласка. Керрол широко всміхається. Суп Ліди Марківни – саме те, що треба. Буде вам «торімасенька». 
І поки перекладач товче щось про «круглий рамен» та «несолодкі моті», Марсія і дівчинка з кухні, що прибігла їй на допомогу, накривають стіл у малій бенкетній. І звідти линуть пахощі – ммм... ніппонці роблять такі обличчя, наче над ними розквітла сакура, і знову кланяються. 
Марсія проводить гостей до вбиральні, де заради них покладені оті маленькі, підігріті білі рушнички. І стоять три пари тапок. Марсія така тендітна та білявенька, як... не важливо, як хто. І ходить підстрибом, наче на пружинках, теж як не будемо згадувати, хто, бо нам ще працювати і працювати.  
Ніппонцям імпонує її схожість з казковою феєю. «Сірої йосе», - кажуть вони.  Серйозно, кімоно з рожевими пелюстками та лелеками їй би дуже личило. І чіочіосан на голові.
Нарешті гості займають місця (перекладач стоїть у них  за спиною весь у чорному, як дворецький Себастіан). Ніппонцям дуже цікаво знати, що то за «маруї рамен», дивина новітня. Коли піднімається кришка над одним з горщечків, всі втрьох радісно вигукують: «Гаруски! Йой!» - і це звучить дуже по-номерградськи. Зразу видно, люди, а не прибульці. Можна частувати. 
Державну кухню знають у всіх населених людьми секторах.  І люблять, звичайно. Ніппонці потрапили в ніжну гастрономічну пастку. «Гаруски» Ліди Марківни для шлунка все одно, що гейші для чайного будиночка – створені бути разом, в красі і гармонії.    Відбувається свято порозуміння та злагоди на ґрунті кулінарії. Особливо після того, як гості відкрили для себе яблунівку тьоті Ліди. Яблунівка – то нінзя вночі, крадеться невидимкою на м’яких ногах, а тоді – аахх, ти вже в полоні. Буряківку (первак п’ятдесят п’ять обертів) Макку-Естеру-сан шановним візаві не пропонує. Бо на тому перемовини і скінчаться. Буряківка – то зброя варварів.  
Гості не проти. Вони причаровані яблунівкою, яка навіть з мінералкою гарнюня (Канпай!), та галушками з сметаною (Ойсіку!). Сало лагідно ігнорують. 
Марсієчка приносить друге – неймовірне рагу з телятиною та гарбузом «німоно». Коли на тій кухні встигли? 
Мак-Естелл підливає. Марсія підкладає. Ніппонці сміються і хитають головами: «Назе, аа, назе!», та рагу занадто гарне. І рис на додачу. І соуси. І купа закусок в крихітних розетках. Суповий бум в їдальні пройшов, і «дівчатка» вирішили показати все, на що здатні. Не підвели. Мак-Естелл давно переманював Ліду Марківну до свого ресторану. Ліду Петрівну, економіста КЦ, до себе додому в економки переманив, а тьотя Ліда з кухні ніяк не здавалася. Дивлячись на сповнені небесної втіхи обличчя гостей, Керрол робить нотатку в думках: переманити будь що. 
Коли подали чай, один з ніппонців сором’язливо повідомив, що має державні корені, і прабабуся в дитинстві варила йому точнісінько такий су-пу. І галушки не відрізнити. Це був справді зворушливий момент. 
Загалом, підсумок: конракт на три роки, на приємних для обох сторін (принаймі, посмішки рожевих ніппонців про це свідчили, після яблунівки важко кривити душею) умовах. Чотири великих платформи, дві малі. Перевезення серйозні, далекі, з миттєвим переходом, так що і суми в контракті не дитячі. Плюс ніппонцям дуже кортіло набратися досвіду суперсенсоріки, і Керрол дозволив їм присутність на двох сеансах. З записом. За їхнім вибором суперсенсора та лайнера. 
Коли випроводили гостей і трохи вивітрився хміль від буряківки, Мак-Естелл зрозумів, кого оберуть гості, і згадав, як той обраний ставиться до споглядання його сеансів. Знову буде кричати, що він не музейний експонат, не Лізомона, не пукаду на жердинці, щоб на нього отак дивитися. Отак! Отак! – і вирячатиме очі з усієї сили. Нічого. Перекричить. Досить йому сидіти в тіні і працювати під чужими іменами, бо соромиться стати відомим. Про номерградського суперсенсора Сашу Алісова дізнається весь світ!
Так, а про Йолікі він забув. Сашуня чекає допомоги, напевне. Керрол пригадує, хто з його знайомих найближче до інструментів вирішення проблеми. Адже та Йолікі з її здатністю підключатися до розумових каналів – проблема. Спати по ночах заважає. Вдень дістає. То хто у нас? «Ніа, Ніа» - скоріш за все, то про далеку пересадкову міні-планету Ніадея. Керрол про неї чув, але не був ніколи в тому секторі. Кажуть, там і рептілоїди водяться. Мила планетка. 
Та зорі і тут були на боці Кошенятка-Сашуні. 
На Ніадеї вже років п’ятнадцять жив однокашник по Марсіанській Академії Денис Липа. Цікаво, на нього щось є в Довіднику Особистостей? Ну, ось. Липа Денис Борисович, і його мармиза на пів екрану. З космосом у нього не склалося, тинявся по планетах, приторговував різним мотлохом (в Довіднику коректно згадувалися автомобілі та ліки, але знаючи Дена, в це не повіриш), працював де-не-де – на заправці орбітальної розв’язки, на фабриці по виготовленню гумових виробів широко вжитку (Дене, Дене), аніматором в дитячому кафе.  Двічі одружений і двічі розведений (малувато). До кримінальної відповідальності не притягувався. Осів на Ніадеї. Спочатку в поліції служив, потім подався в приватні детективи. Саме те, що треба. Де він живе, старий негідник? Рівнина Кратци, місто Чембль, район Глоуб. Точно рептілоїді назви давали. А з часом що у них там? Угу, пізній вечір, але ж Ден – не лялька мала, спатки рано не лягає. Як гарно все складається.
Достукатися до Дениса Борисовича вкрай непросто. Навіть по особливому, надшвидкому каналу зв’язку через штучні кротовини у просторі. Керрол набирав разів з десять – зривало. Потім відгукнулася крихітка-станція десь на лінії між Землею та Ніадеєю. З допомогою живої операторки (судячи з шиплячої вимови, і вона була десь посередині між людьми та рептиліями) вдалося вийти напряму на домашній номер лобуряки Дена. То ще не всі випробування: коли Мак-Естелл повідомив домашньому комп’ютеру, що він – знайомий по Академії, почалися питання про вчителів та саму Академію, щоб перевірити, чи він, бува, не бреше. Навчання закінчилося років двадцять тому, і Керрол геть забув, якого кольору були крісла в актовій залі та як звали бібліотекарку. Комп’ютерна гадючка насмішкувато пілікала, ніби реготала, коли він помилявся. Помилявся він майже на кожному питанні. Пробач, Alma mater, ніхто не досконалий. 
У Керрола закінчувалися і терпіння, і час. Зв’язок по спецканалу був обмежений тридцатьма хвилинами на добу, а ще стільки треба обговорити.
- Дене, будь ласка, це Луїс. Карл Луїс Мак-Естелл з Академії Марса, з Номерграду, з Космоцентру. Я знаю, ти вдома, інакше твоя пілікалка просто повідомила б, що ти відсутній. Мені треба з тобою поговорити. Дійсно треба. Це важливо. 
- Чому важливо? – якось хриплувато пронявчала комп’ютерна цяцька.
 - Ден, це не смішно. Ти не вмієш підробляти голоси. Я дуже тебе прошу, вислухай (вранці самого Мак-Естелла вмовляв Сашко). Будь гарним Деном. Заради Марсу, Фобосу і Деймосу. 
Телефон сумно і довго зітхнув, і нормальний голос Дена Липи спитав вже без каверз:
- Кажи. Що в тебе? – пройшло стільки років, а він не забув державну, розмовляв вільно і без акценту. 
- Не можеш перейти на відео? Мені було б легше, якби я бачив тебе. Історія дивна. Мені потрібно бачити твою реакцію.
- Друже, в мене не зовсім прибрано... і я не один. 
А й справді, там у них вже ніч. 
- Пробач. Мені потрібна твоя допомога. Це серйозно.
- Я вірю. Це і важливо, і серйозно, адже ти мене знайшов через стільки років і в такій далині... Е! Як ти мене взагалі знайшов? 
- Та хтось колись згадував про тебе...
Керрол не мав наміру розповідати про можливість користуватися Довідником, яку мав з часів роботи в Концерні «Опіка», але повинен був втратити після грандіозного скандалу зі школою по підготовці космодослідників на Лієзмі, куди  концерн посилав дітей ніби вчитися. Школа виродилася в концтабір через відсутність контролю та надмірне матеріальне забезпечення. Розбещене безкарністю та шаленими грішми керівництво школи влаштувало пекло на казково чарівній терраподібній планеті. Всіх, хто мав найменше відношення до справи Лієзми, покарали і позбавили преференцій. Кара пройшла лише повз Мак-Естелла. Він не збирався повідомляти про це хоч комусь. 
- Гаразд... – протягнув Ден. Він щось метикував. Звісно, справа надважлива, якщо Карл згадав про нього через двадцять років. – Зараз. Зараз я... крихітко, відпочинь. Це я не тобі. 
- Звісно, що не мені, - Керрол посміхнувся, хоча відчував якесь напруження, ніби хмара насувалася.
- Так, я йду, я прийшов. Я в кабінеті. Нас ніхто не почує. Кажи.
- Мені потрібен саме ти, бо ти на Ніадеї. А мені необхідно знайти там людину. Жінку. Молоду. Звуть Йолікі, Йоліка, чи щось схоже. Вона художниця, малює картини і розписує одяг. Вагітна і, скоріше за все, десь в лікарні. Чоловік займається вітрильним спортом. Він подарував їй сукню з написом «Одне море. Одна ти». Я знаю, що це має дивний вигляд, але прошу: знайди її.
- Для чо... го? – голос Дена став таким хрипким і преривчастим, наче він хильнув міцного алкоголю і йому перехопило дихання.
- Йолікі – сильний передатчик. Вона погукала сьогодні вночі одну людину, яка є сильним перцептором (хто б і що не бовкав, а Керрол вважав Сашка людиною).  Саш...  йому... це було боляче. Я хочу знайти Йолікі і допомогти. Щоб вона дала нам спокій. Дене. Ден! Ти мене слухаєш? 
Ден мовчав секунд п’ятнадцять. 
- Дене? Ти ще тут?
- Так. Мені треба... порадитись. Я повернуся через... двадцять хвилин... або раніше. Нікуди не йди. – голос у нього був якийсь... заморожений. 
- Дене!
Відрубався.
Керрол сидів у кріслі і бездумно вертів у руках фігурку манекі-неко, котика щастя, подарованого ніппонцями. Ден повів себе так, ніби імя і прикмети, названі Мак-Естеллом, йому знайомі. А він детектив. Ще не вистачало втрапити у халепу з тим вагітним дівчиськом. Треба було, перш ніж зв’язуватися з Деном, пошукати щось про цю Йолікі в мережі. Дідько, та це найперше. що взагалі треба було зробити! 
Йолопе ти, Керроле Мак-Естелл, , йолопе, йо... знайшов. Вона не сон. Та краще б її не існувало зовсім. 
Господи, це Сашко в іншому світі ріс. У нього немає рефлексу все шукати в мережі, він же просив, він сто разів просив: знайди. Важко було глянути в пошук? З цією зустріччю нічого не встиг. Сашуня, Золотко, з ним не буває нудно, вміє підкинути проблему... І ті, з Ніадеї, скоро підуть по сліду, як  їм пояснити, що він просто побачив Йолікі уві сні? 
І до нього не докричишся: сеанс, він далеко думками, зривати – нескоро до тями прийде. А йому здравий розум потрібний буде дуже й дуже – вже скоро.
- Марсіє, як тільки в Саш... в інспектора Алісова закінчиться сеанс, зразу до мене. Наголосіть, що це надважливо!
- Гаразд, пане директор!
«Інспектор Алісов», «сеанс»... Сидить собі в кріслі, чи то спить, чи вигляд робить, а з ним усі носяться, ціни не складуть. Феномен! Зірка! Марсія весь прийом відбігала, як собака на підборах, і лише одна сухе коротке «дякую», навіть не поміхнувся. «Надважливо! Зразу до мене!» - припекло як, ти дивись. Що взагалі такого в тій язикатій білій мафпі? Який огидний смак у такого пресентабельного музчини. 
Марсія збирає непотрібні папери, які завжди можна знайти, якщо гарно пошукати. І несе до шредера. Ось так би я їх, ось так.  Усіх-усіх, і Сашка того паскудного... І з паном Мак-Естеллом на море... чи на океан... кудись-туди, де немає наглючих Саш і граматики. А чай вона заварювати вміє.