Марко Кейк - Йолікі. Частина перша. Сни, Марко Кейк

Гарно вміти раціонально розподіляти свій час. Вони все з’ясували про бідолашну Йолікі, доснідали, як гарні хлопчики, ще й знайшли півгодинки на пустощі і пестощі, як хлопчики негарні. Навіть п’ять хвилин знайшли – помилуватися дорогоцінною Сашковою черепахою Фердинандом і обговорити, якої вона породи і на кого більше схожа, на техніка Ванди Матвієнка чи завгоспа Гуліна. А на годиннику лише дванадцята дня. «Чотири нулі опівдень» - підсумовує Золотце, який з годинником на ви і пошепки, але іноді дозволяє собі жарти з часом. І не тільки словесні.
Отже, у них є ціла і неторкнута половина робочого дня, якою вони мають намір скористатися по повній, бо лайнери самі себе і збори самі себе... ну, далі відомо. І вони їдуть в Космоцентр. Керрол любить їздити з Сашунічкою куди завгодно, а Сашунічка обожнює долати відстані пішки, бажано бігцем, гнати на граничній швидкості, як отой навіжений страус по савані, невідомо куди і навіщо, відчуваючи тільки прохолоду вітру назустріч та пружність землі під ногами... а тоді стоїш, щасливий, як бовдур, в посадці біля якогось села, розумієш, що перебіг кілометрів п’ять, а може, вісім, і треба вертатися назад, і тобі від того – одні радощі, ти знов бігтимеш і ніколи не загубишся, бо всі ті нитки простору і напрямку вже зашиті в твоїй голові, ця планета стала твоїм домом, а ти – її дитиною ... друнь, друнь, Крейзі Фрррроооог! Вперед!
Тому вони їдуть машиною. Мак-Естелл веде, Сонечко сидить поряд, і чим ближче до Номерградського КЦ, тим менше в ньому лагідного Заїньки-Сашіньки і більше крицево-льодяно-цианідного Олександра Порфирийовича, «отїє зарази білявої», «бетменоїда незвичайного». Тихого жаху всього Космоцентру. Керрол так і лишається Керролом, великим, добрим, спокійним  і розумним, і це чудово. Хоч щось стабільне в скаженій реальності. 
Сашка виловлюють з машини ще до прохідної – його за ворітьми чекає начальник зміни сектору сенсорного сканування Яриночка Таряник, вона делікатно стукає пальчиком у скло і манить: ходи, ходи. Він виходить до неї, епічно простираючи руки і заводячи ораторію:
- О, Ярино Вікентієвно, світлофор очей моїх, фісташковий пломбір вуст моїх,  японський рок вух моїх, та не скінчаться тістечка і айріш крім у супермаркеті біля домівки вашої! – ігристе ще не зовсім вивітрилося, але суперсенсор Сашінькіного рівня має бути пришелепкуватим. Це як всі оті геніальні помічники і консультанти детективів у серіалах – нормальних серед них немає. Ніхто не повірить нормальному і серйозному, що він геній.  Однак, ненормальним і пришелепкуватим не довірять вести лайнери, тим більш пасажірські – а у Сашка Алісова і на це дозвіл є, його з особливою пристрастю перевіряли, занадто ідеальним видавався – і довів, що то не омана.  Та і генеральний би не привіз в Космоцентр суперсенсора, що трагічно і раптово збожеволів. Значить, п’яний. 
Яриночка злегка спантеличена – Бетмен вже під градусом? В робочий день? Широко відкриті наївні очі втуплюються у Мак-Естелла, Дівчинка червоніє, відводить погляд. Керрол посміхається. Мила дитина не може звикнути. Ніхто не може звикнути, що вони з Сашком партнери не тільки по роботі. Хоча зводили  їх з першої появи Мак-Естелла в тодішньому зародку Космоцентру, напівмертвому агенстві космічних перевезень «Зоря Номерграду» років десять тому. Діти. Дурненькі, безсоромні дітки.
Пан директор помиляється. Його відносини з Сашунічкою-Зайчиком-Рибочкою ані Яринку, ані будь-кого не дивують і не збентежують. Навпаки, все, корисно космоцентру, одноголосно схвалено всім Космоцентром. Бо ці два скажених впряглися в ярмо агенства одночасно і, якби тягли в різні боки, просто зруйнували б усе до голого асфальту. Най краще милуються. 
 Яриночка ніяковіє, бо їй приємно бути світлофором бірюзових очей і пломбіром блідих насмішкуватих вуст Саші Алісова. Будь-хто поведеться на шепіт злегка нетверезого Чародія, який використав Чари голосу. Але недарма вони працюють разом вже три роки з половиною. Деякий імунітет створено. Пані Таряник  норовливо струшує головою і сердито, як і годиться начальнику зміни, вичитує:
- От де можна лазити півдня? Ми на тебе по черзі біля прохідної чатуємо. В нас вісім каналів зв’язку полетіло. Вісім!  Хлопці п’ять відновили, а три дають викривлення. 
Керрол салютує молоді рукою і їде далі, до головного адмінкорпусу. У нього зустріч з дуже перспективним і важливим клієнтом. Сашко дивиться услід авто і розуміє: коли він перестає дуркувати, світ знов перевертається. Він повинен базікати, нести казна що, щоб не чути голосу Йолікі, яка вже і без снів його впіймала. Сидить у голові і повторює. Одне і те ж, одне і те ж. Одне. І. Те. Ж. Весь світ робить «замри». Аж вуха закладає. І він не чує Яриночкиного говору:
- Я технікам кажу – лагодіть і ті три, а вони кажуть, то твої канали, вони заговорені, і треба  твоє слово розблокування. Я розумію, їм зайвого робити не хочеться, вони і так в запарі, але у нас контракти, ми новий підрозділ... – Яриночка розпалюється до червоного, а він стоїть поряд і глухне, сліпне, терпне... – Піди і скажи їм те слово, нехай піднімаються  і працюють. 
 - Що? – кричить, бо оглух.
 - Слово! Треба слово!
- Слово? – очі у Золотця чорні, як терен. – Ніа. 
Сказав - і легше. Небо знову синє, вітерець тріпоче,  шумлять дерева і птахи цікать-пікають у його листі, люди йдуть через прохідну туди й сюди, бо обідня перерва почалася. А він продовжує кричати:
 – Ніа! Ніа! Ніііііааааррххххрр... – до хрипу. Аж поки Йолікі не заспокоюється і не засинає. Щастя яке. Поспи, будь розумничкою. Я сам спробую все владнати. 
На них дивляться. Вітаються.  Сашунічку-Золотце в Космоцентрі знають всі. Він такий собі талісман. Можливо, без нього ніякого Космоцентру не було б.  
А Яринці знов ніяково. Вона суперсенсор, але не славетний, не феномен – просто молодчинка. Гарна дівчинка. І у неї мама тут працює. І повно маминих знайомих. 
- Ти чого розходився? Ні то й ні. Напишу рапорт, буду я з вами тут... Тобі ж прогул, не мені. – Бідолашна ледь не плаче. То вона пломбір, то на неї горлають, як на дешеву барбариску. 
- Яра, Ярочка,  пробач. Мені трохи якось.. – вигляд у нього і справді не дуже. Очі дикі. -  Я десь посиджу, зовсім отак мало (показує крихітну пучечку, ніби солі набрав). І потім все скажу, зроблю, виправлю. Будь ласка. – не вірити йому немає підстав. Все, що Сашко обіцяє, завжди виконується. Ним самим, кимось іншим, вищими силами чи стихіями – не суттєво. Виконується. 
- Гаррааазд... – каже Яриночка, але в думках геть інше.
«Вони що, з генеральним поцапалися? Сімейний скандал? Ого, гарно, що Бетмен його не вбив... А через що? – вона дівчинка, їй цікаво, вона читала про таке, та й фанфіки оті, їх стільки і в них стільки, ооо... чманіти! - А потім  мирилися? І тому так довго?»
Сашко робить ще дикіші очі, ніж до цього, стукає пальцем по скроні.
- Та то вже не ваша тарянича справа, Ялино Віконтівно, ні з ким ми не цапалися і не мирилися, у нас мир, дружба, фройндшафт. І я не маю наміру вбивати безпосереднє начальство.  Ідіть і слідкуйте за сеансами, зробіть ласку. 
«От змій, от гадюка... Як він смів лізти в мої думки, в питання, які вона не сміла, але так хотіла б задати? А якби, якби вона подумала, якби уявила? Та це її думки, вона має право, а він - ні... невже в них справді так, як ото...»
Сашко картинно тулиться до стіни, закинувши руки над головою, наче позує, завмирає, дивлячись кудись вгору пустими очима - на мить перетворюється в ту фотоляльку, про яку багато що казали. І тягне, як кота за хвіст:
- Ярриииинннно Вікентієвно, пожалійте мене,  я зараз тут перетворюсь перед вами на попіл від сорому, як Семела перед Зевесом. – сором’язливості у нього – ні в жодному з очей, а на кінчику язика отрути, як у зміїному зубі. Він і сміється, насолоджується моментом, прикривши очі віями (щоб наростити такі штучні, пересічній номерградській красуні потрібно віддати немалу суму і місяць сидіти голодною, а Сашкові задарма дісталися,  в складі базової комплектації) і виставляючи той краєчок язика, як змія, «ссьсьссссссь». Нелюд. Мутант. Пепецешка бісів. Не думати про це. Зчитає. Вже зчитав – регоче вголос, носа наморщив, весело йому. 
- Яриночка, корвалол серця мого. Я тебе буду читати, поки на заняття з екранування не почнеш ходити. Сама не вивчишся, ні. Ти занадто, занадто любиш плітки і байки певної тематики, а на таку базу екран важко ставиться. «Будьте, як діти» - то ж не дарма сказано. А ви така доросла пані... з дуже дорослими інтересами... сссьсссь...
- Ах, ти... Я тебе... нічого, ти колись допросишся... 
 Яриночка захлинається гнівом і з різким розворотом летить до КЦ, в сектор сканування кораблів, а Сашко, посміюючись, знов стає собою, чимчикує через прохідну до кафе. Перерва ж. За годину він буде як новенький. Таємнича Йолікі мовчить. Спатки лягла. Йолікі-палікі, або я їй допоможу, або вона мене доведе до Номерградської спецлікарні, до палати з гратками на віконці. Сильна трансляторка, аж занадто. А що занадто... Правильно, мозку мій. То не здраво.