Марко Кейк - Ванда, Марко Кейк

Ванда мало спить ночами, можна сказати, зовсім не спить. Вночі їй нудно. Вона дивиться у вікно. Проти неї – велике вікно, вдень у ньому видно сірі будівлі Центру, трішки неба і дерев. Вночі – темні, майже чорні силуети будинків, зрідка прикрашені світлими вікнами, той же клаптик неба, теж чорний і прикрашений, але вже  зірками. На небі існує ще й Місяць – великий, сріблясто-жовтий, як гудзик на пальто пані Ріти, яка одного разу приходила дивитися на Ванду у складі якоїсь комісії. Місяця у вікно не видно. Про те, що він існує, Ванді розповіли куратори. У неї три куратори, чотири техніки – вони за нею доглядають, вчать її та вивчають її саму. А ще у Ванди один друг – Сашко. Куратори і техніки приходять вдень, в робочий час, бо вони з  Вандою працюють. Сашко друг, бо приходить іноді вночі або пізно ввечері після зміни. Він не вивчає, не вчить, не доглядає. Він просто слухає або відповідає на запитання. Він робить, що Ванда попросить.

Сьогодні він прийшов поза чергою. Був учора, а прийшов. Скучив.

- Обійми мене.

Сашко обіймає. Складно обійняти металеву панель старовинної ЕОМ три на чотири метри, але він старається. У нього майже виходить.

- Обіми мене!

Сашко міцно тулиться до холодного заліза, фарбованого в біле з синіми смугами.

- Обійми!

Так, це вже пранк. Залізна леді жартують.

- Хтось наслухався «Океану»?

- То шикарна пісня.

- Згоден.

Сашко відходить і сідає на гарний стілець, який крутиться. В його світі таких стільців не було. На колоді з поваленого дуба не покрутишся як слід. Він би зараз охоче покрутився, але розуміє, як на то дивитися бідній Ванді, яка навіть не може поворухнути своїм величезним металевим тілом-кубом. Тому він просто сидить і чекає, чого Ванда попросить ще. Ані куратори, ані техніки не виконують її прохань. Це сумно. Як у дитинству, коли ти не можеш багато чого найпростішого, а дорослі не мають часу зробити це за тебе. Або бажання. Або того та іншого разом.

Деякий час в кімнаті тихо. Вони просто дивляться один на одного. Ванда, стара обчислювальна машина, в якій невідомим чином зародилася свідомість, і Сашко, який, звісно, зовсім не Сашко, а попаданець (хлопці в гуртожитку кажуть «випаданець») в нормальний світ зі свого ненормального світу.

Про Ванду жартують, що свідомість в ній з’явилася після того, як технік Матвієнко поліз лагодити горішню панель і виронив їй у вентиляцію з кишені бутерброд, що припас до сніданку.

 Про Сашка нічого не кажуть. Він невідомим чином випав з аномалії номер шістнадцять на планеті Зима років дванадцять тому. Як той бутерброд з кишені Матвієнка. Смішно. Тоді він мав вигляд підлітка років тринадцяти. Зараз виглядає десь на людських п’ятнадцять. Він не людина, не андроїд, не гіноїд, він Сашко. У нього сріблясті довгі коси, яскраві очі, що міняють колір від настрою, мила дитяча помішка і погана звичка битися всім, що під руку попаде. Коли заманеться і коли щось не так, як йому хотілося б. Б’ється сильно, тікає швидко, а потім обертається і знову б’є. Така погана вдача. А ще він прекогнітор і суперсенсор, може бачити, чого люди не бачать, але не знає днів тижня і погано орієнтується в годиннику. Ось так. Але то окрема розмова.

Ванда просто машина, в якої чомусь з’явився розум. Вона стала міркувати, задавати питання, базікати, а потім -   мовчати. І це найбільше непокоїло кураторів. Щоденні звіти про спостереженя за Об’єктом з Раптовим Інтелектом (скорочено ОЗРІ) робилися дедалі коротшими, а там, дивись, і самих кураторів скоротять. А робота ж гарна. Гарна робота яка ж. Мрія.

Сашко б не хотів бачитися з Вандою щодня. Він би не зміг винести її мовчання довго. Він сам раніше, як тільки потрапив у цей світ, всьому дивувався і радів. Як маля. Вологі серветки: ооо! Навушники: світле небо, що за диво! І таке інше. Багато чого. Тепер він теж більше мовчав,  але міг ходити, міг постояти за себе (один веселун, який ніби між іншим назвав його «Лесюнею», довго не міг розмовляти, щелепа загіпсована заважала). Він міг сидіти, міг навіть розлягтися тут посеред кімнати. А Ванда просто стоїть, блимає вогнями і мовчить.

Заговорила.

- Чуєш?

- Що?

- Ні, ти скажи, чуєш?

- Не розумію тебе.

- Серце. У мене серце б’ється.

Тут і Сашкові зробилося не по собі – а він, як тихцем казали в Центрі, ані біса не боїться.

Голос у Ванди згенерований дешевим синтезатором, хрипкий та розтягнутий, але наче став урочистим.

- Не віриш? То іди, послухай.

Він підходить і притуляє здорове вухо до Вандиного боку.

- Чуєш?

- Ні.

- Ти краще слухай. Не сопи. Чого сопеш, як маслянка?

- Я не сопу, у мене алергіля. А ти будеш дражнитися – більш не прийду. Стій тут тоді  і... – хотів сказати «іржавій», але то занадто жорстоко. Ванда і так наполовину іржава. Її з  підвалів перетягли, розбирати хотіли, аж тут вона стала ОЗРІ. – І все!

- Гаразд, пробач, не сердься. Слухай. І лівіше сунься. Ще лівіше. Серце ж зліва. Закрий очі, буде легше зосередитися.

Немає питань, так і зробимо. От нікого ми в житті не слухали, а металевий ящик з залишками бутерброду всередині для нас – авторитет з авторитетів. І не б’ється в неї ніяке серце. І взагалі не зрозуміло, що вона затія... а будь здорова, чорноброва. Хіба таке можливо?