Марко Кейк - Ванда, Марко Кейк

Сашко все ж гарний прекогнітор, небезпеку відчуває пісвідомістю, а не очима бачить. Хоч і чекав чогось від хитрючої залізної діви, але ж не такого. Проте встиг відскочити, не усвідомлюючи, що відбувається. Одним стрибком – на два метри до дверей. За ним, як вусик хижої рослини, метнувся тонесенький, майже прозорий щуп, гострий, гнучкий. Точнісінько на рівні вуха. Звідки взявся? З невидимого отвору в боці Ванди. І в той же отвір швидко заховався. З чого вона його створила? З власних дротів чи з залишків славозвісного бутерброда? От поганка.

- Ах ти ж Термінаторова шмаркля, ти що зробити хотіла? Немає у тебе ніякого серця, мавпа ти смугаста! Ті, хто з серцем, такого б не придумали... – для випаданця з іншого світу Сашко занадто гарно говорить цьогосвітньою мовою і лається занадто гарно теж.

Новий сюрприз: Ванда починає дрібно тремтіти, коливатися, брязкотіти погано підігнаними дверцятами. І повторює без перериву:

- Ге. Ге. Ге. Ге...

- Ти що, ти – смієшся?

Такого теж ще не було. Недарма Сашкові дозволили спілкування з Вандою. Він стимулює її розвиток. Вона допомагає йому соціалізуватися. Тепер ледь не допомогла позбавитися власного мозку. Ванді потрібно тіло. Їй набридло сидіти в кімнаті з вікном на сірі будівлі і шматок неба.

- Ти б не сміялася над тим, хто здатен залити твою панель керування чаєм.

- У тебе немає чаю.

- Але в мені він є!

Ванда перестає труситися і гекати. Реальність та простота виконання погрози її вразили. Смерть зачепила крилом, так би мовити. Надзюрити в обдарований мисленням  комп’ютер для будь-кого – неможливе, злочинне  блюзнірство, але не для цього білявого дикуна. Він здатен і на гірше.

- Сашінька, золотце, я більше не буду. – пищить Ванда, бо коли перепросити дівочим голосом, він прощає швидше.

- Ну так і не будь, - бурчить Сашко, але вже не злиться.

За дверима чути кроки. Куратор нічної зміни йде. Ванді і Сашкові дають годину поспілкуватися наодинці. Сьогодні чергує Швяцкус, його єгипетський одеколон з нотками пірамід і крокодилів чути і через зачинені двері. Треба вийти до нього швидше, швидше, у Ванди не може бути тільки одного гострого вуса, в запасі точно є ще «цікавинки від машинки».

- Здрастуйте, Джин... тобто, Джон Робертович, там...

- Ти чого так швидко вибіг? – Швяцкус невисокий, кругленький, рум’яний та гладесенько поголений. Вуха у нього малі і рожеві. Якраз для тоненького Вандиного щупа. Сьогодні він би міг стати... чи не міг?

Сашко як уміє розповідає про витівки металевої крихітки. Джон  Робертович слухає уважно, не перебиває. Про що б він не думав, на обличчі думки не відбиваються. Проте, дякує він палко і щиро.

- Скільки життів ви вже врятували?

- Та я не знаю...- від таких розмов Сашкові ніяково, він це для себе робить. Бо інакше буде згадувати, не хотіти сміятися і читати, погано їсти. Погано спати. Спати треба добре. Від цього не можна відмовитися. Легше піти куди кличе оте невідоме, і почекати, для чого воно кликало.  Як сьогодні.

- Це все, Олександре?

- Вона ще сміється.

- Як?

- «Ге-ге-ге». І отими дверцятами знизу бахкає.

Швяцкус робиться дуже серйозний і поглядає на кімнатку з захисними костюмами.

- Це. Вже. Все?

- Начебто... Вона тут назавжди?

Звідки Швяцкус знає? Він куратор ОЗРІ, а не співкерівник Програми. Захочуть – залишать тут на всі віки. Захочуть – пересадять у тіло. Якщо буде тіло.

- Джон Робертович, вона була б гарним гіноідом... Якщо знайти тіло – її пересадять?

Швяцкус низає плечима і посміхається трохи винувато. Всі, хто має  причетність до Ванди, відчувають вину перед нею. Крім Матвієнка, звісно, той творець і тато рідний. Майже.

- Ти знаєш, скільки коштує гіноїд? Саме тіло? А підготовити до пересадки? І у нас такого не роблять, це треба везти... треба далеко везти. – Швяцкус навіть не уявляє, як далеко треба везти, але ж, напевно, не ближче ніж до першої Дарованої станції, що їх Вищі раси понатикували скрізь, але не в Сонячному секторі. Землю з її дивними людьми якось так ввічливенько минають великі проєкти. Одному Сашкові тут гарно. Пригрівся і сидить. А міг би далеко піти. Тобто полетіти.

- Ви не кажете «ні», надія є?

Швяцкус би не хотів розбуркувати нічиїх надій. Он Ванда назвала себе Вандою після того, як одна дівчиа з Космошколи обіцяла подарувати їй тіло, як раптом що – а дівчина зникла, немає. Катастрофа на Селесті. І тепер Ванда-друга мовчить, і нікому невідомо, про що думає отой бутерброд у неї всередині.

- Надія завжди є...

Швяцкус іде спочатку по захисний костюм. Потім в зал – записувати, що сьогодні буде робити неймовірна ОЗРІ. А що вона буде робити? Стояти і мовчати. Треба ще обстежити хитру машину, надумала вона переселення душ.

Сашко виходить на подвір’я Центру – о, вже стемніло, така гарна зоряна ніч.

Знімає светра – на ньому теж зоряно, три маленькі блискітки - одна на рукаві, дві на спині. Міні-капсули стеження. Ванда вже і це вміє. Того вона і відволікала його своїм недолугим щупом, щоб стрелити останньою надією побачити світ за межами зали.