Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

думки в людині. Глянувши на бібліотеку і озвавшись похвально про книги взагалі, зауважив, що вони рятують від неробства людину. Проронив слів небагато, але значущих. У вчинках же своїх показав він себе так само тактовним. Вчасно з’являвся, вчасно виходив; не утрудняв господаря розпитами в години неговіркості його; із задоволенням грав з ним у шахмати, із задоволенням мовчав. Тимчасом як один пускав кучерявими хмарами дим із люльки, другий, не курячи люльки, придумував, одначе, відповідне до того заняття: виймав, приміром, з кишені срібну з черню табакерку і, вклавши її між двох пальців лівої руки, обертав її швидко пальцем правої, на зразок того, як земна сфера обертається навколо своєї осі, або ж так собі тарабанив по ній пальцем, з присвистом. Словом — не заважав господареві. «Я вперше бачу людину, з якою можна жити, — говорив сам собі Тентетников, — взагалі цього вміння у нас мало. Серед нас є досить людей і розумних, і освічених, і добрих, але людей постійно рівного характеру, людей, з якими можна було б прожити вік і не посваритися, — я не знаю, чи багато у нас можна знайти таких людей. Це перша людина, яку я бачу». Такої був думки Тентетников про свого гостя.

Чичиков, зі свого боку, був дуже радий, що оселився на час у такого мирного й тихого господаря. Циганське життя йому набридло. Відпочити, хоч місяць, у прекрасному селі, серед полів і в самому початку весни, корисно було навіть і в гемороїдальному відношенні.

Важко було знайти кращий куточок для спочинку. Весна, довго затримувана холодами, раптом почалася в усій красі своїй, і життя заграло всюди. Вже голубіли проліски, і по свіжому ізумруду першої зелені жовтіла кульбаба, лілово-рожевий анемон схиляв ніжну голівку. Рої мошкари і купи комах з’явилися на болотах; за ними навздогін бігав уже водяний павук; а за ними всяка птиця в сухий очерет злетілася звідусіль. І все збиралося ближче дивитися одне на одного. Раптом населилася земля, прокинулись ліси, луги. На селі почали водити танок. Гулянню був простір. Що вже яскравості в зелені! що вже свіжості в повітрі! що вже пташиного крику в садах! Рай, радість і веселощі всього! Село звучало й співало, наче на весіллі.

Чичиков ходив багато. Прогулянкам і гулянням був простір повсюди. То спрямовував прогулянку свою по рівній вершині височин, понад широкими долинами внизу, по яких всюди лишалися ще великі озера від повені, і островами темніли ще безлисті ліси; або ж заходив у гущавини, в лісові байраки, де товпилися густо дерева, обтяжені пташиними гніздами, вмістищами галасливого гайвороння, що перехресним літанням затемняло небо. По просохлій землі можна було пройтися до пристані, звідки з горохом, ячменем і пшеницею відчалювали перші судна, тимчасом як вода з оглушливим шумом мчала, щоб упасти на колесо млина, який починав працювати. Ходив [він] дивитись на перші весняні роботи, спостерігати, як свіжа рілля чорною смугою проходила по зелені, і сіяч, постукуючи рукою по ситу, яке висіло у нього на грудях, жменею розкидав насіння рівно, ні зернятка не передавши на той або другий бік.

Чичиков скрізь побував. Наговорився й погомонів і з прикажчиком, і з мужиком, і з мельником. Дізнався все, про все, і що, і як, і як господарство йде, і по скільки хліба продається, і скільки беруть навесні і восени мірчука за помол, і як звати кожного мужика, і хто кому рідня, і де купив корову, і чим годує свиню. Словом — усе. Дізнався й про те, скільки померло мужиків. Виявилось небагато. Як розумний чоловік, помітив він зразу, що незавидно йде господарство в Андрія Івановича. Скрізь занедбаність, недбальство, крадіж, немало і пияцтва. І думав собі: «Яка ж, одначе, скотина Тентетников! Такий маєток і так занедбати! Можна б мати п’ятдесят тисяч річного прибутку!»

Не раз, посеред таких прогулянок, спадало йому на думку стати колись самому, — тобто, розуміється, не тепер, а після, коли зробить головне діло і матиме кошти в руках, — стати самому мирним власником такого маєтку. Тут, розуміється, враз ввижалась йому навіть і молода, свіжа, білолиця молодичка, з купецького або іншого багатого роду, яка навіть знала б і музику. Уявляв він і молоде покоління, покликане увічнити фамілію Чичикових: пустун-хлопчик і красуня-дочка або навіть два хлопчики, дві і навіть три дівчинки, щоб було всім відомо, що він справді жив і існував, а не те, що пройшов якоюсь тінню або привидом по землі, — щоб не було соромно і перед вітчизною. Тоді йому починало здаватися навіть і те, що непогано б і до чину якусь добавку: статський радник, приміром, чин поважний і шановний… Мало чого не спадає на думку, під час прогулянок, що так часто заносить людину геть далі від нудної теперішньої хвилини, торсає, дражнить, ворушить уяву і буває їй приємне навіть тоді, коли певна вона сама, що це ніколи не здійсниться!

Людям Павла Івановича село теж сподобалось. Вони так само, як і він, призвичаїлися до нього. Петрушка зійшовся незабаром з буфетником Григорієм, хоча спочатку вони обидва величались і надимались один перед одним нестерпно. Петрушка пустив Григорію туману в вічі своєю бувалістю по різних місцях; а Григорій осадив його зразу Петербургом, де Петрушка не був. Останній хотів було піднестись і виїхати на дальності відстаней тих місць, де він бував, але Григорій назвав йому таке місце, якого на жодній карті не можна було відшукати, і налічив понад тридцять тисяч верст, так що служитель Павла Івановича зовсім осовів, роззявив рота і був знятий на глум тут же усією двірнею. Справа, одначе ж, між ними кінчилася найтіснішою дружбою. Край села Лисий Пимен, дядько всіх селян, держав шинок, якому ім’я було «Акулька». В цьому закладі бачили їх в усяку пору дня. Там стали вони свої друзі, або, як називають в народі: шинкові завсідники.

У Селіфана була іншого роду принада. На селі щовечора співали пісень, заплітали й розплітали весняні танки. Породисті стрункі дівчата, яких уже важко тепер знайти у великих селах, змушували його по кілька годин стояти ґавою. Важко було сказати, котра гарніша: всі білогруді, білошиї, у всіх очі ріпою, у всіх очі з поволокою, хода павою і коса до пояса. Коли, взявшися обома руками за білі руки, поволі виступав він з ними в танку або ж ішов на них стіною в ряді інших парубків, і, йдучи, так само стіною, назустріч їм, голосно виспівували, усміхаючись, горлаті дівки: «Бояри, покажіть жениха!»