Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

— і тихо меркла кругом околиця, і відгук співу, пролунавши далеко за річкою, вертався сумовитий назад, — не знав він і сам тоді, що з ним діялося. Уві сні і наяву, вранці і смерком, все ввижалося йому потім, що в обох руках його білі руки, і ходить він у танку.

Коням Чичикова також сподобалось нове житло. І корінний, і Засідатель, і навіть чубарий визнали перебування у Тентетникова зовсім не нудним, овес чудовим, а впорядкування конюшень надзвичайно зручним: у кожного стійло, хоч і відгороджене, але через перегородки можна було бачити й інших коней — так що, коли б котромусь із них, навіть найдальшому, закортіло по-дурному раптом заіржати, можна було йому відповісти тим же і відразу ж.

Словом, усі обжились, як дома. Що ж до тієї потреби, заради якої Павло Іванович, об’їжджав простору Росію, — тобто щодо мертвих душ, то з цим предметом він зробився дуже обережний і делікатний, коли б навіть довелося мати справу з дурнями заплішеними. Але Тентетников, як би там не було, читає книги, філософствує, старається з’ясувати собі всякі причини всього — навіщо й чому? «Ні, краще пошукати, чи не можна з іншого кінця». Так думав він. Базікаючи часто з дворовими людьми, він, між іншим, довідався від них, що пан їздив колись досить частенько до сусіди-генерала, що в генерала панночка, що пан був до панночки, та й панночка теж до пана… але потім раптом чогось не помирились і розійшлись. Він помітив і сам, що Андрій Іванович олівцем і пером усе малював якісь голівки, одна на одну схожі.

Одного разу, по обіді, обертаючи за звичкою пальцем срібну табакерку навколо її осі, сказав він так:

— У вас усе є, Андрію Івановичу, одного тільки бракує.

— Чого? — спитав той, випускаючи кучерявий дим.

— Подруги життя, — сказав Чичиков.

Нічого не сказав Андрій Іванович. На тому розмова й кінчилася.

Чичиков не збентежився, вибрав інший час, уже перед вечерею, і, розмовляючи про те, про се, сказав раптом:

— А справді, Андрію Івановичу, вам би дуже не завадило одружитися.

Хоч би слово сказав на це Тентетников, наче й сама розмова про це була йому неприємна.

Чичиков не збентежився. Втретє вибрав він час, уже після вечері, і сказав так:

— А все-таки, як не поверну я обставини ваші, бачу, що треба вам одружитися: впадете в іпохондрію.

Чи слова Чичикова були на цей раз такі переконливі, чи стан душі в цей день у нього був особливо схильний до одвертості — він зітхнув, сказав, пустивши вгору дим з люльки:

— На все треба родитися щасливим, Павле Івановичу, — і розказав усе, як було, всю історію знайомства з генералом і розриву.

Коли почув Чичиков від слова до слова всю справу і побачив, що через одне слово ти скоїлася така історія, він сторопів. З хвилину дивився пильно в вічі Тентетникову, не знаючи, як подумати про нього: чи дурень він заплішений, чи тільки придуркуватий, і нарешті:

— Андрію Івановичу! даруйте! — сказав він, узявши його за обидві руки, — яка ж образа? що ж тут образливого в слові ти?

— В самому слові нема нічого образливого, — сказав Тентетников, — не в змісті слова, а в голосі, яким сказано його, полягає образа. Ти — це значить: «Пам’ятай, що ти погань; я приймаю тебе тому тільки, що нема нікого кращого; а приїхала якась там княжна Юзякіна — ти знай своє місце, стій коло порога». От що це значить! — Говорячи це, смирний і лагідний Андрій Іванович заблискав очима; в голосі його почулося роздратовання ображеного почуття.

— Та хоч би навіть і в цьому розумінні, що ж тут такого? — сказав Чичиков.

— Як?! Ви хочете, щоб [я] і далі бував у нього після такого вчинку?

— Та який же це вчинок? Це навіть не вчинок, — сказав холоднокровно Чичиков.

— Як не вчинок? — спитав здивований Тентетников.

— Це генеральська звичка, а не вчинок: вони всім кажуть: ти. А втім, чому цього й не дозволити заслуженій, шановній людині?..

— Це інша річ, — сказав Тентетников. — Коли б він був старий, бідняк, не гордий, не чванькуватий, не генерал, тоді я дозволив би йому говорити мені ти і прийняв би навіть шанобливо.

«Він зовсім дурень! — подумав сам собі Чичиков, — голодранцеві дозволити, а генералові не дозволити!..»

— Гаразд! — сказав він уголос, — припустімо, він вас образив, зате ви й поквиталися з ним: він вам, і ви йому. Сваритися, залишаючи особисте власне [діло], — це, вибачте… Коли вже обрано мету, треба вже йти напролом. Чого зважати на те, що людина плюється! Людина завжди плюється: вона вже так створена. Та ви й не знайдете тепер в усьому світі такого, який не плювався б.

«Чудний чоловік цей Чичиков!» — думав сам собі з подивом Тентетников, зовсім спантеличений такими словами.

«Який, одначе, дивак цей Тентетников!» — думав тим часом Чичиков.

— Андрію Івановичу! Я говоритиму з вами, як брат з братом. Ви людина недосвідчена — дозвольте мені влаштувати цю справу. Я поїду до його превосходительства і поясню, що трапилося це з вашого боку через непорозуміння, через молодість і незнання людей і світу.

— Падлючити перед ним я не маю наміру! — сказав, образившись, Тентетников, — та й вас не можу на це уповноважити.

— Падлючити я не здатний, — сказав, образившись, Чичиков. — Провинитися в іншому вчинку, як людина, можу, але в підлості — ніколи… Вибачте, Андрію Івановичу, за моє щире бажання, я не сподівався, щоб слова [мої] розуміли ви в такому образливому значенні.

Усе це було сказано з почуттям гідності.

— Я винен, вибачте! — сказав поквапно зворушений Тентетников, схопивши його за обидві руки. — Я не хотів вас образити. Клянуся, ваше добре співчуття для мене дороге! Але облишимо цю розмову. Не будемо більше ніколи про це говорити!

— В такому разі, я так поїду до генерала.

— Чого? — спитав Тентетников, дивлячись з подивом йому в вічі.

— Засвідчити пошану.

«Чудний чоловік цей Чичиков!» — подумав Тентетников.

«Чудний чоловік цей Тентетников!» — подумав Чичиков.

— Я завтра ж, Андрію Івановичу, коло десятої години ранку до нього й поїду. По-моєму, чим швидше засвідчити пошану людині, тим краще. Тому що бричка моя ще не набула належного стану, то дозвольте мені взяти у вас