Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

пожертви збиралися з великодушних членів неймовірні. Куди все це пішло — знав про це сам тільки верховний розпорядник. До товариства цього затягли його два приятелі, які належали до класу скривджених людей, добрі люди, але які від частих тостів в ім’я науки, освіти і майбутніх послуг людству зробилися потім формальними п’яницями. Тентетников незабаром схаменувся і вибув з цього кола. Але товариство встигло вже заплутатися в якихось інших вчинках, навіть не зовсім пристойних для дворянина, так що потім зав’язались справи з поліцією… А тому не дивно, що, і вийшовши і порвавши усі зносини з ними, Тентетников не міг, одначе, лишатися спокійним. На совісті у нього було не зовсім легко. Не без страху дивився він і тепер на двері, що відчинялися.

Страх його, одначе, минувся враз, коли гість розкланявся з вправністю неймовірною, зберігаючи поштиве положення голови, трохи набік, і в стислих, але виразних словах пояснив, що вже здавна їздить він по Росії, спонукуваний і потребами, і цікавістю; що держава наша рясніє предметами знаменитими, не кажучи вже про безліч промислів і різноманітність ґрунтів; що він захопився мальовничим розташуванням його села; що, незважаючи, одначе, на розташування, він не насмілився б потурбувати його недоречним заїздом своїм, коли б не трапилося, з причин весняної повені і поганих шляхів, несподіваного полому в екіпажі. Що при всьому тому, одначе, коли б навіть і нічого не трапилося з його бричкою, він не міг би відмовити собі в приємності засвідчити йому особисто свою пошану.

Кінчивши говорити, гість з чарівною приємністю підшаркнув ногою, взутою в шикарний лаковий полуботок, застебнений на перламутрові ґудзички, і, незважаючи на повноту корпусу, відскочив тут-таки трохи назад з легкістю гумового м’ячика.

Заспокоєний уже Андрій Іванович подумав, що це, мабуть, якийсь допитливий вчений професор, що їздить по Росії, може, для того, щоб збирати якісь рослини або, може, предмети викопні. В ту ж мить висловив він йому цілковиту готовність допомагати в усьому: запропонував своїх майстрів, колісників і ковалів; просив почувати себе, як у власному домі; посадив його у велике вольтерівське [крісло] і приготувався слухати його розповідь щодо природничих наук.

Гість, одначе, торкнувся більше подій внутрішнього світу. Уподібнив життя своє судну посеред морів, гнаному звідусіль віроломними вітрами, згадав про те, що змушений був перемінити багато посад, що багато потерпів за правду, що навіть саме життя його було не раз в небезпеці з боку ворогів, і багато ще розповів він такого, що виявляло в ньому скорше практичну людину. На закінчення ж мови висякався він у білу батистову хустку так гучно, як Андрій Іванович ще й не чував. Інколи трапляється в оркестрі така пройда-труба, яка коли хватоне, то здається, що крякнуло не в оркестрі, а у власному вусі. Точнісінько такий самий звук пролунав у пробуджених покоях дрімотного дому, і негайно слідом за ним розлилися пахощі одеколону, невидимо розпросторені вправним струшенням носової батистової хустки.

Читач, мабуть, уже догадався, що гість був не інший хто, як наш шановний, давно нами залишений Павло Іванович Чичиков. Він трохи постарів, як видно, не без бур і тривог був для нього цей час. Здавалося, наче і самий фрак на ньому трошки постарів, і бричка, і кучер, і слуга, і коні, і упряж немовби притерлись і приносились. Здавалося, начебто самі фінанси навіть не були в завидному стані. Але вираз обличчя, пристойність, поводження лишилися ті ж самі. Навіть мовби ще приємніший став він у вчинках і поворотах, ще вправніше підвертав ніжку під ніжку, коли сідав у крісло. Ще більше було лагідності в мові його, обережної поміркованості в словах і виразах, більше вміння триматися і більше такту в усьому. Біліші й чистіші від снігу були в нього комірці і маніжка, і, дарма що він був з дороги, ані пушинки не сіло на його фрак, — хоч запрошуй зараз же його на іменинний обід. Щоки й підборіддя виголені були так, що тільки сліпий міг не полюбуватися приємною опуклістю круглості їх.

В домі в ту ж мить сталося перетворення. Половина його, що доти перебувала в сліпоті, з забитими віконницями, раптом прозріла і осяялася. Все почало розташовуватись в освітлених кімнатах, і незабаром все набуло такого вигляду: кімната, призначена бути спальнею, вмістила в собі речі, потрібні для нічного туалету; кімната, призначена бути кабінетом… але спершу необхідно знати, що в цій кімнаті було три столи: один письмовий — перед диваном, другий ломберний — між вікнами перед дзеркалом, третій кутній — у кутку, між дверима до спальні й дверима до порожнього залу з інвалідними меблями, який правив тепер за передпокій і до якого доти з рік не заходив ніхто. На цьому кутньому столі була складена вийнята з чемодана одежа, а саме: панталони під фрак, панталони нові, панталони сіренькі, два бархатні жилети й два атласні, сюртук. Все це розмістилося одне на одному пірамідкою і прикрилося зверху носовою шовковою хусткою. В другому кутку, між дверима і вікном, вистроїлись у рядок чоботи: одні не зовсім нові, другі зовсім нові, лаковані полуботки і спальні. Вони так само сором’язливо прикрилися шовковою носовою хусткою, — наче їх там зовсім не було. На письмовому столі зараз же у великому порядку розмістились: шкатулка, банка з одеколоном, календар і два якісь романи, обидва другі томи. Чиста білизна розмістилась у комоді, що стояв уже в спальні; білизна ж, яка мала піти до прачки, була зв’язана у вузол і засунута під ліжко. Чемодан, по випорожненні його, був також засунутий під ліжко. Шабля, що їздила по дорогах, щоб завдати страху злодіям, знайшла місце також у спальні, повиснувши на гвіздку, недалеко від ліжка. Все набуло вигляду чистоти й охайності незвичайної. Ніде ні папірця, ні пір’їнки, ні смітинки. Саме повітря якось облагородилося: в ньому запах здорового, свіжого мужчини, який білизни не заношує, в баню ходить і витирає себе мокрою губкою щонеділі. В передній залі мав намір запанувати на час запах служника Петрушки. Але Петрушка незабаром переміщений був на кухню, як воно й належало.

Перші дні Андрій Іванович побоювався за свою незалежність, щоб якось гість не зв’язав його, не утіснив якимись змінами в укладі життя і щоб не порушився порядок дня його, так вдало заведений; але побоювання були марні. Павло Іванович наш проявив надзвичайно гнучку здібність пристосовуватися до всього. Похвалив філософічну неквапливість господаря, сказавши, що вона обіцяє столітнє життя. Про самотність висловився вельми до речі, а саме, що вона живить великі