Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

від його села, жив генерал, що був, як ми вже бачили, не дуже прихильної думки про Тентетникова. Генерал жив генералом, хлібосолив, любив, щоб сусіди приїздили засвідчити йому пошану, сам візитів не платив, говорив хрипко, читав книги і мав дочку, істоту невидану, дивну. Вона була щось живе, як саме життя. Ім’я їй було Улінька. Виховалась вона якось химерно. Її вчила англійка-гувернантка, не знавши й слова по-російськи. Без матері вона зосталася ще в дитинстві. Батькові було ніколи. А втім, люблячи дочку до нестями, він міг тільки розпестити її. Як у дитини, що зросла на волі, в ній усе було примхливе. Коли б хто побачив, як раптовий гнів збирав умить суворі зморшки на прекрасному чолі її і як вона палко сперечалася з батьком своїм, він би подумав, що це було найкапризніше створіння. Та гнів її спалахував тільки тоді, коли вона чула хоч про яку-небудь несправедливість або негожий вчинок з ким би не було. Але ніколи не гнівалася і ніколи не сперечалася вона за себе саму і не виправдувала себе. Гнів цей зник би враз, якби вона побачила в нещасті того самого, на кого гнівалась. На перше будь-чиє прохання милостині вона ладна була кинути йому весь свій гаманець з усім, що в ньому було, не вдаючись ні в які роздуми й розрахунки. Було в ній щось пориваюче. Коли вона говорила, у неї, здавалося, все поривалось слідом за думкою — вираз обличчя, вираз мови, рухи рук; самі складки плаття немовби поривалися в той самий бік, і здавалось, немов вона сама ось полетить слідом за власними словами. Нічого не було в ній затаєного. Ні перед ким не побоялася б вона висловити своїх думок, і ніяка сила не могла б її змусити мовчати, коли їй хотілося говорити. Її чарівна, особлива, властива їй самій хода була до того безтрепетно-вільна, що все перед нею мимоволі розступалося б. При ній якось розгублювалась лиха людина й німіла; найрозв’язніший і найметкіший на слова не знаходив з нею слова й розгублювався, а сором’язливий міг розговоритися з нею, як ніколи в житті своєму ні з ким, і з перших хвилин розмови йому вже здавалось, що десь і колись він знав її і наче ці самі риси її він десь уже бачив, що трапилося це в дні якогось незапам’ятного дитинства, в якомусь рідному домі, веселого вечора, при радісних забавках дітвори; і надовго після того ставав йому нудним розумний вік людини.

Точнісінько те ж саме сталося з нею і з Тентетниковим. Невимовне нове почуття ввійшло йому в душу. Нудне життя його на мить освітилося.

Генерал приймав спочатку Тентетникова досить добре і гостинно, але зійтися між собою вони не могли. Розмови їхні кінчалися суперечкою і якимсь неприємним відчуттям з обох сторін, бо генерал не любив сперечання і заперечення; а Тентетников, з свого боку, теж був чоловік дражливий. Розуміється, що ради дочки багато прощалося батькові, і мир у них держався, поки не приїхали гостювати до генерала родички: графиня Болдирьова і княжна Юзякіна, відсталі фрейліни попереднього двору, які одначе вдержали й понині деякі зв’язки, внаслідок чого генерал перед ними трошки падлючив. З самого їхнього приїзду Тентетникову здалося, що він став до нього холодніший, не помічав його або поводився як з особою безсловесною; говорив йому якось зневажливо: шановний, послухай, братіку, і навіть ти. Це його, нарешті, обурило до краю. Затамувавши гнів і стиснувши зуби, він, одначе, мав присутність духу сказати надзвичайно чемним і м’яким голосом, тимчасом як плями виступили на обличчі його і все всередині його кипіло: «Я дякую вам, генерале, за прихильність. Словом ти ви мене викликаєте на тісну дружбу, зобов’язуючи і мене говорити вам ти. Але різниця в літах перешкоджає такому фамільярному між нами поводженню». Генерал зніяковів. Збираючи слова й думки, почав він говорити, хоч трохи недоладно, що слово ти було ним сказане не в тому розумінні, що старику іноді дозволяється сказати молодому чоловікові ти (про чин свій він не згадав і словом).

Розуміється, відтоді знайомство між ними припинилося, і любов кінчилася в самому початку. Погасло світло, яке на мить блиснуло перед ним, і сутінки, що настали за цим, зробилися ще похмуріші. Все повернуло на життя, яке читач бачив на початку глави, — на лежання й бездіяльність. В домі завелася гидота і безладдя. Щітка для підлоги лишалася цілими днями посеред кімнати разом із сміттям. Панталони заходили навіть до вітальні. На шикарному столі перед диваном лежали засмальцьовані підтяжки, наче якесь частування для гостя, і таке стало нікчемне і сонне його життя, що не тільки перестали поважати його дворові люди, але мало не клювали домашні кури. Взявши перо, безладно малював він на папері цілими годинами рогульки, домочки, хати, вози, тройки. Але іноді, все забувши, перо креслило само собою, без відома господаря, маленьку голівку з тонкими рисами, з бистрим пронизливим поглядом і збитим пасмом волосся, і з подивом бачив господар, як виходив портрет тієї, з якої портрета не намалював би ніякий живописець-художник. І ще сумніше йому ставало, і, вірячи тому, що нема на землі щастя, залишався він після того ще скучнішим і безмовнішим.

Отакий був стан душі Андрія Івановича Тентетникова, в той час, коли, звичаєм своїм, він сів до вікна роздивлятись заведеним порядком, але, на диво собі, не чув ні Григорія, ні Перфильївни; у дворі навпроти був якийсь рух і якась метушня. Кухарчук і поломойка бігли відчиняти ворота. У воротях показались коні, точнісінько, як ліплять або малюють їх на тріумфальних воротях: морда направо, морда наліво, морда посередині. Над ними, на козлах — кучер і лакей, в широкому сюртуку, підперезаний носовою хусткою. За ними пан, в картузі й шинелі, закутаний у косинку райдужних кольорів. Коли екіпаж завернув перед ґанком, виявилось, що був він не що інше, як ресорна легка бричка. Пан, надзвичайно пристойної зовнішності, скочив на ґанок зі швидкістю й спритністю майже військової людини.

Андрій Іванович злякався. Він вирішив, що це урядовий чиновник. Треба сказати, що замолоду він було встряв в одне нерозумне діло. Два філософи з гусарів, що начиталися всяких брошур, та естетик, який не докінчив шкільного курсу, та прогорілий картяр затіяли якесь філантропічне товариство під верховною орудою старого шахрая і масона і теж картяра, але дуже красномовної людини. Товариство було закладено з широкою метою — принести тривке щастя всьому людству, від берегів Темзи до Камчатки. Каса грошей потрібна була величезна;